— Ми хотіли подивитися, чи вони з Локі гратимуться.
Алекс уклякла біля маленького тільця. Груди були розірвані, а всередині майже нічого не залишилося. Там, де хутро не склеїлося від крові, воно досі було м’яким. Алекс любила гладити кроликові вушка великим пальцем. Зараз хутро на них злиплося, виднілися схожі на струни хрящі. Єдине вціліле рожеве око витріщалося в порожнечу.
— Тільки не починай гівнитися, — кинув Лен. — Це була випадковість.
Полюбе мав винуватий вигляд і сказав:
— Ми не думали, що Локі так збудиться.
— Він пес, — відповіла Алекс. — Якого хріна він, по-вашому, мав робити?
— Він нічого не міг із собою вдіяти.
— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що не міг.
Локі вона не звинувачувала.
Алекс зібрала залишки кролика Беббіта й вишла до кухні. Витерла свої капці й позамітала соус та скло в куток.
— Ой, припини, — сказав Лен. — Кролики, по суті, шкідники. Ти плачеш через пацюка.
Та Алекс не плакала. Поки що ні. Не хотіла плакати тут. Вона без дозволу взяла зі стійки Ленові ключі. Розрахуватися за це ще встигне пізніше.
Алекс запхала те, що залишилося від кроликового тільця, у пакет із замком і пішла до «сівіка». Сподівалася, що Геллі піде за нею. Сподівалася, спускаючись сходами, перетинаючи латку сухого газону, хідник, вулицю. Вона довго сиділа на водійському місці, досі сподіваючись.
А потім зрештою повернула ключ і поїхала. Провулком, повз «Галерею» і Кастл-парк із бейсбольними кабінками, нагору пагорбом. Саме так вони його завжди називали — «пагорб».
Алекс не знала, як називається гірський хребет, який вона перетинала, знала лише, що це висока стіна між долиною Сан- Фернандо й західною частиною міста. Можна було зупинитися на Малголленд і подивитися на захід — на блаженство океану, музеї, маєтки. Або на схід — на долину й втішальний приз затягнутих смогом днів та дешевих кондомініумів. Каліфорнійська мрія для людей, котрі не могли собі дозволити життя в Беверлі-Гіллз, Бель-Ейр чи Малібу.
Вона з’їхала біля Скірболлу[83] й рушила звивистою дорогою вгору, до гребеня Малголленд-драйв. Сама достеменно не знала, куди прямує. Просто хотіла піднятися якомога вище.
Розплакалася Алекс, лише коли зупинилася на великому паркувальному майданчику біля церкви, з якого відкривався краєвид на туманну улоговину міста; вона тримала в руках маленьке, загорнуте в пластик тільце, а голосних ридань не чув ніхто, крім дубів та вічнозелених чагарників. Вона не збиралася ховати кролика Беббіта тут. Боялася, що якийсь койот викопає його й наостанок ще погризе. Потрібно було знайти якесь гарне, чисте місце, де їй не заважатиме жодна історія.
Стерн не могла описати словами свої відчуття. Знала лише, що не слід було приносити кролика Беббіта додому. Коли Геллі показала на нього в клітці, не слід було брати його, не варто було притискати маленьке тільце до серця. Він мав належати якійсь дитині з Енсіно, котра дала б йому справжнє ім’я, понесла б до школи на день розповідей, котра захищала б його. Алекс крала гроші у власної матері. Брехала, зраджувала й порушувала чимало законів. Але знала, що принесений додому кролик Беббіт був її найгіршим і найегоїстичнішим учинком. З нею на нього не чекало нічого хорошого.
Вона дивилася, як сіло сонце й долиною розсипалися вогні.
— Ти можеш поїхати куди завгодно, — сказала Алекс нічному повітрю.
Але не поїхала. Вона ніколи не їхала.
Дівчина витерла очі, перейшла дорогу й поховала кролика Беббіта на гарненькому мальовничому подвір’ї побіля брами, що належала якійсь приватній школі. Витрусила його з мішка, аби тільце могло розкластися й стати їжею для коренів міртових живоплотів.
Алекс подумала про те, щоб лягти посеред Малголленд, просто на білу розмітку, яка розсікала дорогу, наче хребет. Подумала про те, як якась мати їхатиме додому з дітлахами на задньому сидінні, про те, що вона побачить у світлі фар за мить до удару. Виявила, що злітає в повітря, перелітає хідник і порожню сітку паркувального майданчика, де досі стоїть із відчиненими дверцятами «сівік» на холостому ходу. Вона попливла над чапаралем[84], білою сальвією і древніми дубами, над вбудованими в гору спорудами, які безстрашно височать на стояках, над їхніми басейнами, які сяють у сутінках, а потім злетіла вище, аж доки вогні не зробилися меншими, наче садок яскравих квітів, охайно висаджених на клумбах.
Як довго вона залишалася там, неприв’язана й вільна від відчуттів? Якоїсь миті сонце почало сходити, затьмаривши зорі хвилею рожевого світла. Але місто внизу було не тим, яке Алекс знала й розуміла. Вона відчувала аромати осіннього листя й дощу, мінеральні нотки вологого бетону. Бачила широко розчахнутий парк, доріжки, що перетиналися, формуючи зірки, три церкви зі шпилями, схожими на громовідводи в пошуках бурі. Трава була зеленою, небо — сірим і м’яким від хмарок; червоне й жовте листя шелестіло на гіллі.