— Ти куди? — запитала Мерсі, коли Алекс підвелася й запхала до рота шматок хліба з маслом. — Ми маємо почитати.
— Я вже дочитала «Оповідь лицаря»[15].
— А «Розповідь Батської ткалі»?[16]
— Ага.
Лорін відкинулася на стільці.
— Пригальмуй. Алекс, ти випереджаєш план із читання?
— Я тепер дуже старанна.
— Ми мусимо вивчити перші вісімнадцять рядків, — нагадала Мерсі. — А це непросто.
Алекс відклала сумку.
— Що? Чому?
— Аби знати, як вони звучать? Вони написані середньоанглійським діалектом.
— Я мусила вивчити їх іще в старшій школі, — повідомила Лорін.
— Це тому, що ти ходила до тієї модної підготовчої школи в Брукліні, — відповіла Мерсі. — А ми з Алекс сиділи в загальноосвітній школі, плекаючи свій хлопський розум.
Лорін від сміху мало не виплюнула свій сік.
— Ти обережніше, — вишкірилася Алекс. — Мерсі тебе обскакає.
— Ти не сказала, куди йдеш! — гукнула їй назирці Лорін, коли вона сягнистим кроком вийшла з їдальні.
Алекс майже забула, як стомлюється, коли вигадує якісь відмовки.
Доус уже чекала на неї перед музичною школою, рожево-білий фасад якої був подібний до надміру прикрашеного торта. Стерн ніколи не бувала у Венеції й напевно ніколи не побуває, але знала, що це їхній стиль. Дарлінґтон любив і цю будівлю.
— Вони погодились?
Ні тобі «добрий день», ні «як справи». Доус мала неймовірно незграбний вигляд у довгих шортах-карго, білій футболці з трикутним вирізом і з полотняною торбинкою через плече. Щось у ній здавалося недоречним, і Алекс зрозуміла, що так звикла бачити Памелу з навушниками на шиї, що без них вона здавалася голою.
— Типу того, — озвалася Алекс. — Я сказала їм, що прийду з перевіркою.
— Ой, добре… Зачекай, а чому ти щось перевіряєш?
— Доус. — Алекс кинула на неї погляд скоса. — Ну що я перевірятиму?
— Ти сказала, що поговориш із ними, а не набрешеш їм.
— Брехня — це підвид розмови. Дуже корисний підвид. До того ж багато брехати не довелося.
Після всього лайна, яке «Сувій та ключ» улаштували торік — окрім наркотиків, звичайно, — це таки відповідало правилам Лети. Проте вони пускали до гробниці чужих, містян, і залучали їх до ритуалів. Усе закінчилося вбивством і скандалом. І, звичайно, не було жодних наслідків, окрім суворого попередження й штрафу.
Роббі Кендалл чекав на сходах до гробниці в картатих шортах і блакитній футболці поло; біляве волосся було достатньо довгим, аби натякати на те, що він серфінгує, але не здаватися непристойним. Пообідня спека, схоже, геть не займала хлопця. Здавалося, він узагалі ніколи в житті не пітнів.
— Привіт, — кинув він, нервово всміхаючись. — Алекс? Чи… е-е-е… мені називати тебе Вергілієм?
Алекс відчула, як заціпеніла біля неї Доус. Під час двох перших ритуалів її не було поряд. Вона не чула цього імені, відколи зник Дарлінґтон.
— Правильно, — відповіла Алекс, потайки витираючи долоні, перш ніж потиснути йому руку. — А це Окулус. Памела Доус.
— Круто. І що ви, друзі, хочете побачити?
Алекс незворушно подивилася на нього.
— Дай мені ключі. Ти можеш зачекати на вулиці.
Роббі повагався. Він був новим президентом делегації, старшокурсником, якому кортіло все робити правильно. Справжній комплекс відмінника.
— Я не знаю, чи…
Алекс озирнулася через плече й стишила голос:
— Невже ти хочеш цим розпочати рік?
У Роббі відвисла щелепа.
— Я… Ні.
— Бездушна неповага ваших друзів Слюсарів минулого року мало не коштувала життя мені й Доус. Двом представницям Лети. Вам пощастило, що вас не позбавили всіх привілеїв.
— Позбавили?
Здавалося, він навіть ніколи не замислювався, що таке можливо.
— Правильно. Не відсторонили вас на семестр або й цілий рік. Я виступала за поблажливість, але… — Вона здвигнула плечима. — Можливо, це було помилкою.
— Ні, ні. Авжеж, ні. — Роббі покопирсався з ключами. — Авжеж, ні.
Алекс було його майже шкода. Хлопець уперше спробував смак магії під час ініціації минулого семестру, уперше зазирнув у світ за Серпанком. Йому пообіцяли рік несамовитих подорожей і таємниць. Він зробив би що завгодно, аби його запаси не вичерпувалися.