Дарлінґтон гукнув Космо, сподіваючись, що кіт з’явиться і він зможе запропонувати йому подарунок на знак вдячності, данину у вигляді тунця. Утім, схоже, йому слід було залишатися терплячим. Як усі коти, Космо з’являвся тоді, коли хотілося йому самому, ані на секунду раніше.
Тернер допоміг Дарлінґтонові знову прихилити підвальні двері до одвірка. Більше не залишалося нічого, крім як обернутися спинами до померлих.
Дарлінґтон спав уперше після повернення до цього світу, уперше за понад рік. У пеклі йому ніколи не дозволяли спати чи бачити сни. Фраза «Нема нечестивцям спочинку» виявилася буквальною.
Йому наснилося, що він повернувся до пекла, знову став демоном, створінням, що керується апетитами й нічим більше. Він укляк перед троном Ґолґарота, але цього разу, підійнявши голову, побачив, що згори вниз на нього дивиться Алекс: її оголене тіло купалося в синьому полум’ї, а чоло прикрашала корона срібного вогню.
— Я служитиму тобі до кінця своїх днів, — пообіцяв Дарлінґтон.
Уві сні вона засміялася.
— А ще кохатимеш мене.
Очі в неї були чорні й повні зірок.
Він прокинувся опівдні, тіло боліло. Млявий і нещасний хлопець пішов у душ й одягнувся в джинси та светр, які спакував у стару дідову шкіряну торбу. Здавалося, він не міг зігрітися.
— Пекельне похмілля, — пояснила Алекс, побачивши його.
Вона сиділа у вітальні, підтиснувши під себе одну ногу, досі вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети та з книжкою віршів Гарта Крейна на колінах; Дарлінґтон припустив, що вона читає, готуючись до занять. Так приємно було бачити її тут розслабленою, на оксамитовій канапі, із закладеним за вуха волоссям.
— Доус приготувала суп на сніданок.
З нічого, звісна річ. Ідеальні ліки. Дарлінґтон з’їв дві миски чангуа[85] зі свіжим коріандром і невеличкі канапки, прикрашені яйцем пашот, що плавали в густому бульйоні. Розум став достатньо прояснюватися, аби можна було поміркувати про щось, окрім того, що вони вціліли. Хлопець припустив, що мусить відновитися на навчанні. Лета допоможе йому. Це якщо припустити, що його досі вважали членом Лети.
— Де Мерсі? — запитав він.
Алекс не відвела погляду від книжки.
— Сьогодні вранці я відвела її до ДжЕ.
— З нею все гаразд?
— Вона хотіла поговорити зі своїм пастором і пообідати з Лорін. їй потрібно трохи звичного життя.
На жаль, звичне життя стало справжнім дефіцитом.
Поснідавши, Дарлінґтон пішов до арсеналу й годину копирсався в шухлядах і шафках. їм потрібно було дати раду тілам у підвалі «Чорного В’яза». Хлопець замислився, чи не скористатися бібліотекою, але не міг змусити себе знайти правильну фразу для Книги Албемарля. «Як розкласти тіло?». «Як розкласти материні останки?». Усе це було занадто блякле. Насправді йому потрібно було дізнатися, як оплакати людей, яких він щосили намагався перестати любити багато років тому. Деніелові батьки з’являлися й зникали з його життя, наче несподівані просвіти в хмарах, і якби він марнував свої дні, очікуючи цих коротких сонячних годин, то змарнів би і вмер.
Він коротко поміркував про Таяру — «магічний килим», який насправді міг доставити тебе куди завгодно, просто відкривши під собою портал. Але місце призначення слід було вплести в його візерунки, а всі, хто мав потрібні для цього навички, уже давно померли, тож плетіння залишалося незмінним, і килим доставляв усіх до того самого місця — катакомб під Віджаянагарою[86]. Упродовж кількох сотень років це місце слугувало неофіційним звалищем для небажаних предметів і людей. Хлопець не знав, що відчував до батьків: обов’язок, любов чи спогади про любов — але не міг просто викинути їх на якусь давню купу сміття.
Алекс і Доус знайшли хлопця в арсеналі, де той застрягнув, сидячи на підлозі та обклавшись блискучими артефактами й ефемерами Лети. Хлопчик із камінчиком у руці, котрий завжди намагався створити щось давно загублене. Вони допомогли йому поскладати все на свої місця, а тоді поїхали до «Чорного В’яза».
У цілому будинку вже стало смердіти. А може, Деніел просто знав, що на них чекає, коли вони відсунули підвальні двері й витріщилися в темряву.
— Ти… хочеш щось сказати? — запитала Алекс.
Він і сам не знав.
— Мій дід тут?
— Він на кухні з Доус.
Дарлінґтон озирнувся через плече, на порожню для його очей кухню, якщо не враховувати Доус, яка стискала в руці, наче зброю, дерев’яну ложку. Ґолґарот пропонував йому життя, наповнене відкриттями, знаннями, можливістю побачити невидиме. Цього ніколи не станеться.