— Хто там? — захрипіла Алекс, ненавидячи страх у власному голосі. — Ходи до мене, мудаче боягузливий.
Нічого.
Вона спробувала намацати телефон, аби підсвітити собі, — блакитний екран був яскравий і страхітливий. Алекс спрямувала промінь на полиці зі старим розчинником для фарби, реманентом, коробками, підписаними зазубреним почерком, у якому вона впізнала руку Дарлінґтона, запилюженими ящиками, що були прикрашені круглим логотипом: «Арлінґтон і Ко. Гумове взуття». Аж раптом світло вихопило дві пари очей.
Алекс мало не вдавилася криком і не впустила телефон. Це не люди, а Сірі, чоловік і жінка, вчепилися одне в одного, тремтячи від жаху. Але боялися вони не Алекс.
Вона все не так зрозуміла. Підлога була мокрою не від течі, дощової води чи якогось старого прориву труби. Підлога була слизькою від крові. Її руки були нею вкриті. Вона розтерла її по джинсах.
На старій цеглі купою лежали два тіла. Вони були схожі на скинутий одяг, купу ганчір ’я. Ці обличчя вона знала. «А Небо, їхню щоб уберегти красу, їх гнало»[2].
Там було так багато крові. Нової крові. Свіжої.
Сірі не покидали своїх тіл. Вона знала, що навіть у паніці це було б дивно.
— Хто це скоїв? — запитала Алекс, і жінка застогнала.
Чоловік притиснув палець до вуст, сповнені жаху очі роззирнулися підвалом.
У темряві пролунав його шепіт:
— Ми тут не самі.
1
ЖОВТЕНЬ, ЗА МІСЯЦЬ ДО ТОГО
Алекс була неподалік від Тариного помешкання. На початку першого курсу вона їздила цими вулицями з Дарлінґтоном, ходила ними, полюючи на Тариного вбивцю. Тоді панувала зима, гілля було голим, крихітні подвір’я стояли вкриті брудними кучугурами. У досі теплі жовтневі дні цей район мав кращий вигляд: хмари зеленого листя пом’якшували гострі краї дахів, плющ звивався ланцюговими парканами, а мерехтіння ліхтарів, що виточували в м’яких надвечірніх сутінках золотаві кола, робило все лагідним і мрійливим.
Вона стояла в затінку між двома рядами будинків, розглядаючи вулицю перед кафе «Телець»: цегляну купу без вікон, прикрашену вивісками, котрі обіцяли лото, лотерею і пиво «Корона».
Алекс чула, як десь усередині гупає музика. Невеличкий гурт людей курив і базікав під ліхтарями попри знак біля дверей, який попереджав: «Не тинятися, повідомимо поліцію». Вона раділа галасу, проте перспектива того, що стільки свідків помітять, як вона прийшла й пішла, не тішила. Краще було б повернутися вдень, коли вулиця буде безлюдною, утім дозволити собі таку розкіш дівчина не могла.
Вона знала, що в барі буде повно Сірих, яких приваблюють піт, скупчення тіл, глухий дзенькіт пивних пляшок; хотілося мати когось під боком.
Ось Сірий у парці й шапочці попри гнітюче тепло занадто довгого літа завис біля парочки, яка саме сварилася. Вона подивилася йому в очі, дитяче личко неприємно вразило.
Він помер молодим.
— «Ходімо зі мною», — проспівала Алекс собі під носа, а тоді гидливо пхикнула.
У голові застрягла дурнувата пісенька. Якась акапельна група репетирувала на подвір’ї, коли вона збиралася вийти з гуртожитку.
— Як, вони вже починають це лайно? — пожалілася Лорін, перебираючи свої ящики з платівками; після літа, коли вона працювала рятувальницею на пляжі, її біляве волосся стало ще світлішим.
— Це пісня Ірвінґа Берліна[3], — зауважила Мерсі.
— Мені якось байдуже.
— Вона ще й расистська.
— Це расистське лайно! — крикнула у вікно Лорін, поставила на програвач «АС/DС» і збільшила гучність до максимуму.
Алекс насолоджувалася кожною хвилиною. Сама здивувалася, як улітку сумувала за Лорін і Мерсі, їхніми легковажними балачками й плітками, спільними турботами через заняття, суперечками про музику й одяг — усе це було линвою, за яку вона могла схопитися, щоб повернутися до нормального світу. «Це моє життя», — казала вона собі, скрутившись калачиком на канапі перед вигадливим вентилятором, і дивилася, як Мерсі вішає гірлянду зірочок над каміном у їхній новій вітальні, що неабияк відрізнялася від тісних кімнат Старого кампусу. Канапа й розкладне крісло переїхали до їхнього нового блоку, кавовий столик, який вони зібрали разом на початку першого курсу, тостер і його, здавалося б, невичерпний запас «Поп-Тартс»[4], люб’язно надісланих мамою Лорін.
3
Американський композитор та автор пісень (Алекс наспівувала його пісню «Аіехапсіег’з Кажіте Вапсі»).