Проте будинок зник, не залишивши після себе жодного знаку чи сліду — лише велику брудну яму й купу арматури, яка мала підтримувати те, що з’явиться на цьому місці; навколо все було обнесене сітчастим парканом.
Логічно. Ніхто не хотів винаймати помешкання там, де сталося масове вбивство. Злочин, який досі не розкрили. І ніхто не збирався зводити тут пам’ятник чи хоча б один із тих брудних білих хрестів, оточених дешевими квітами, м’якими іграшками й рукописними повідомленнями. Людьми, які тут померли, ніхто не переймався. Злочинці. Дилери. Лузери.
Алекс пожалкувала, що не принесла нічого гарненького для Геллі, троянду, чи якісь гівняні гвоздики із супермаркету, чи карту з її старої колоди таро. Зірку. Сонце. Геллі була справжнісіньким сонцем.
Чи сподівалася Стерн знайти її тут? Сіру, що тинятиметься цим нещасним місцем? Ні. Якби Геллі повернулася крізь Серпанок, вона пішла б до океану на променад, приваблена гуркотом скейтбордів і морозивом із сиропом, солодкими хмарами тепла, що виривалися з великих, наповнених попкорном барабанів, парочками, які цілуються в тату-салонах, безстрашними серферами на хвилях. Алекс кортіло піти пошукати її, провести пообіддя на Веніс-біч, і щоб серце смикалося в грудях щоразу, коли вона побачить біляву голівку. Це могло стати її спокутою.
— Я мала знайти спосіб урятувати нас обох, — промовила вона, ні до кого не звертаючись.
Постояла, пітніючи під сонцем стільки, скільки могла його стерпіти, і повернулася до автобусної зупинки. Ціле місто здавалося кладовищем.
Решту часу Алекс протинялася Ґетті[21], милуючись крізь смог заходом сонця й жуючи купку печива із шоколадними крихтами, купленого в кафе. Змусила себе пройтися галереєю, тому що відчувала, що повинна це зробити. Там саме виставляли Жерома[22]. Алекс ніколи не чула про нього, але прочитала друковані описи біля кожної картини й довго стояла перед «Скорботою паші», роздивляючись тіло мертвого тигра, з ніжністю покладене на квіткове ложе, і думаючи про діру на місці «Ґраунд-Зіро».
Незадовго до десятої Алекс викликала машину, яка відвезла її до Ітанового будинку на Малголленд. Бачила метушню внизу, біля номера 405, — червоні кров’яні тільця, білі кров’яні тільця, хвилю крихітних вогників. Вона може померти тут сьогодні вночі, а ніхто й не дізнається.
— Хочете, щоб я зачекав? — поцікавився водій, коли вони дісталися до воріт загорожі.
— Усе нормально.
Можливо, якщо повторити це достатню кількість разів, так і буде.
Алекс подумала, чи не перестрибнути паркан, але Ітан тримав собак. Подумала, чи не написати Доус, аби хтось знав, що вона була тут. Але який сенс? Хіба Доус збиралася помститися за неї? Хіба Тернер посмикає за ниточки, аби хтось зайнявся її справою, і викличе Ітана на допит у супроводі одного з його дорогих правників?
Вона вже збиралася натиснути на кнопку домофона, коли ворота почали відчинятися, жодного разу не рипнувши петлями. Алекс підняла голову й помахала в камеру, встановлену на стіні. «Я ні в чому не винна. Я ніхто й нічого, чим варто забивати собі голову».
Вона пішла довгою доріжкою, і галька хрускотіла під кедами. Дівчина чула звук, що долинав від шосе внизу. З таким самим звуком пульсує твоя власна кров у венах, якщо затиснути вуха руками. Уздовж доріжки вишикувалися оливи, а на круговій під’їзній алеї стояло шість автівок. «Бентлі», «рендж-ровер», «ламбо», два «шевроле сабурбан» і яскраво-жовтий «мерседес».
Будинок був яскраво освітлений, вікна сяяли, мов золоті зливки, а басейн здавався яскравим шматком бірюзи. Дівчина помітила кількох людей, що зібралися біля води. Чоловіки з ретельно причесаним волоссям, убрані в сорочки на випуск і дорогі джинси; високі жінки, що мали такий вигляд, наче їх налили з якоїсь дорогої пляшки, у купальниках і клаптиках шовку, що на кожному кроці тріпотів навколо їхніх тіл. Алекс побачила поруч із ними Сіру у вишуканій, розшитій блискітками сукні та з волоссям, прикрашеним пір’їнами; її привабили швидкоплинні гострі відчуття, отримані від кокаїну чи кетаміну, пульсація хтивості, що, здавалося, завжди оточувала цей будинок, байдуже — двадцятеро людей там зібралося чи дві сотні. Алекс лише одного разу побувала на Ітановій велелюдній вечірці: галасливому хаотичному заході, підігрітому гупанням басів, від яких здригався цілий пагорб, напівголими тілами в басейні та ящиками ізраїльської горілки. Вони з Геллі тягнулися за Леном, який щоразу радісно зойкав, наче ніколи в житті не бачив цього місця: «Ось воно. Шматок ось чого нам потрібно відхопити. От срака. Річ не в тім, що Ітан — такий розумник. Просто опинився в потрібну мить у потрібному місці».
22
Французький живописець і скульптор Жан-Леон Жером, який здобув славу завдяки картинам, які зображували побут античності та арабського Сходу.