— Я вже помирала раніше, — сказала Алекс. — Я бувала в прикордонні. І звідти повернусь.
Мішель похитала головою.
— Тобі байдуже, чи не так? Ти збираєшся просто пірнути туди стрімголов.
«Я Колесоходка, — хотілося сказати Стерн. — Це мушу бути я». От тільки вона й сама не знала, що це означає. Це були дурнуваті, дитячі слова — «я особлива, на мене чекає завдання», — а от правда була значно ближчою до того, що сказала Мішель. Звичайно, Алекс збиралася пірнути туди стрімголов.
Вона була гарматним ядром. Інших талантів у Стерн не було, та щойно її як слід штовхнути, надати достатнього імпульсу — і вона проб’є діру в чому завгодно.
— Це не так страшно, — сказала Алекс. — Помирати.
— Я знаю.
Мішель повагалася, потім підтягнула вгору рукав, і Стерн уперше побачила її татуювання. Крапка з комою. Вона знала цей символ.
— Ти намагалася вкоротити собі віку.
Мішель кивнула.
— У старшій школі. Лета про це не знає. Інакше вони зі мною не зв’язувались би. Занадто ризиковано. Я побувала з протилежного боку. Не пам’ятаю цього, але знаю, що це не те саме, що заскочити в автобус, і я вже ніколи не буду колишньою. Алекс… я приїхала сюди не для того, щоб підіграти Ансельмові. Я приїхала, щоб застерегти тебе. Хай що там є, з протилежного боку Серпанку, це не лише Сірі.
Алекс пригадала води прикордоння, дивних постатей, яких бачила на протилежному березі, те, як течія збивала її з ніг. Подумала про силу, яка потягнула її назад до «Чорного В’яза», яка хотіла, щоб вона опинилася в тій кімнаті, а може, й усередині того кола.
— Вони намагалися втримати мене там.
Мішель кивнула.
— Тому що вони голодні. Ти колись читала «Кітчерову демонологію»?
Авжеж, не читала.
— Ні, але чула, що від неї складно відірватися.
Мішель завела очі під лоба.
— Що з тобою зробив той Дарлінґтон. У Лети є примірник. Перш ніж утнути щось божевільне, прочитай її. Смерть — це не просто місцина, куди можна навідатись. Якось раз я вже видряпалася звідти. І не хочу ризикувати знову.
Посперечатися із цим Алекс не могла. Навіть Доус мала сумніви стосовно того, що вони збиралися спробувати, а Мішель мала право жити й покінчити з Летою. Та це однаково розізлило Стерн, це була злість маленької дитини, не-залишайте-мене-тут- злість. їх із Доус було недостатньо, аби взятися за це.
— Розумію, — відповіла вона, засоромившись того, як похмуро це прозвучало.
— Сподіваюся. — Мішель глибоко зітхнула, радо позбувшись того тягаря, що тиснув на неї. Заплющила очі й вдихнула повітря, помітивши перші осінні нотки. — Це було одне з улюблених Дарлінґтонових місць.
— Є, — виправила її Алекс.
Усмішка Мішелі була лагідною і сумною. Вона нажахала Алекс. «Вона думає, що ми облажаємося. Вона це знає».
— Ти бачила табличку? — поцікавилась Аламеддін.
Алекс похитала головою.
Мішель підвела її до стулки одного з вікон.
— Джордж Дуґлас Міллер був Кістяником. Він мав цілий план щодо розширення гробниці «Черепа і кісток» та будівництва гуртожитків.
Вона показала на вежі, що височіли над сходами до садка зі скульптурами.
«З амбразурами, — почула Алекс Дарлінґтонів голос, — липове середньовіччя».
Раніше вона ніколи їх не помічала.
— Ці вежі залишилися від старої зали випускників. Міллер перевіз їх сюди, коли Єль зніс ту залу 1911-го, і то був перший етап його грандіозного плану. Але в нього закінчилися гроші. А може, зникло бажання.
Дівчина поплескала по табличці в основі стулки. На ній було написано: «Оригінальна деталь Зали Вейра, придбана Єлем 1917 року, будівництво розпочато 1911 року Джорджем Дуґласом Міллером, бакалавром (1870), як частина плану “звести в серці Нью-Гейвена копію Оксфордського чотирикутника[28]”». Але здивувало Алекс друге речення. «Згідно з його волею, цю табличку було встановлено, щоб ушанувати пам’ять його єдиного сина Семюеля Міллера (1881–1883), який народився й помер у цих приміщеннях».
— Я ніколи раніше її не помічала, — повела далі Мішель. — Не знала нічого із цього до знайомства з Дарлінґтоном. Сподіваюся, ти повернеш його, Алекс. Утім пам’ятай: люди на кшталт нас із тобою не цікавлять Лету. Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас.
Алекс провела пальцями по літерах.
— Дарлінґтон піклувався. Він вирушив би простісінько до пекла заради мене, заради тебе, заради кожного, кого потрібно врятувати.
— Алекс, — промовила Мішель, обтріпуючи від порошинок спідницю, — він вирушив би простісінько до пекла, просто щоб довідатись, який там клімат.