— А мало б бути?
Мерсі засміялась.
— Алекс! Так. Прощення має зцілювати.
Але Блейк не просив милосердя. Він нічого не просив. Він просто сунув навпростець світом, беручи все, що заманеться, аж доки йому дещо не завадило.
— Я не вмію прощати, — зізналась Алекс. — І не думаю, що хочу навчитись.
Мерсі потерла між пальцями пруг свого светра, вивчаючи плетиво, наче це був текст для перекладу.
— Розкажи мені, як він помер.
Алекс розповіла. Вона нічого не сказала про ритуал під місяцем-молодиком чи про Дарлінґтона. Розпочала з того, як Блейк увірвався до «Іль-Бастоне», описала бійку, те, як він контролював її, змушував заклякнути, а сам бив, розповіла про мить, коли Доус розколола його череп мармуровим погруддям Гайрама Бінґема III. Описала, як Блейк схлипнув і як вона побачила монетку примусу, котру він стискав у руці. Намагаючись убити її, він був під контролем декана Сендоу.
Мерсі прикипіла поглядом до того шматочка вовни гарбузового кольору, пальці ворушилися туди-сюди, туди-сюди.
— Річ не лише в тім, що мені не прикро… — визнала вона нарешті. Голос у неї був тихий і тремтів, мало не зриваючись на бурчання. — Я рада, що він помер. Я рада, що він відчув, як воно — втратити контроль, перелякатися. Я… рада, що він помер у страху.
Дівчина звела повні сліз очі.
— Чому я така? Чому я досі така зла?
— Не знаю, — сказала Алекс. — Але я така сама.
— Я безліч разів прокрутила в голові кожну мить, що привела до тієї вечірки. Що я носила, що казала. Чому тієї ночі він обрав мене? Що він побачив?
Алекс і гадки не мала, як відповісти на ці запитання. «Пробач собі те, що пішла на вечірку. Пробач собі те, що не вважала світ повним тварюк на кожному порозі». Але вона знала, що так просто не буває ніколи.
— Він узагалі тебе не бачив, — промовила вона. — Такі люди… вони не бачать нас. Вони бачать лише можливості. Щось, на що можна накласти лапу.
Принаймні щодо цього Мішель мала рацію.
Мерсі витерла сльози.
— Ти так кажеш, наче вони крадуть щось у супермаркеті.
— Трохи на те й скидається.
— Ніколи більше не бреши мені, гаразд?
— Спробую.
Це було найбільше, що Алекс могла запропонувати, не збрехавши знову.
12
Майже годину Мерсі засипала Алекс запитаннями, що стосувалися винятково магії й Лети. Скидалося на усний іспит, утім Стерн помітила, що подруга почувається боржницею, і щосили намагалася пояснити все. їй довелося змиритися з неприємною правдою, що Мерсі була кращою кандидаткою на вступ до Лети. Вона мала геніальний розум, вільно розмовляла французькою, та й латину непогано знала. Але вона не вбивала людей, тож Алекс припустила, що обійшла її на повороті в цьому пункті.
— Щасти, — побажала Мерсі, коли Стерн пішла на зустріч із Доус. — Спробуй не померти й усіляке таке.
— Принаймні не сьогодні.
— Це через Дарлінґтона ти ні з ким не зустрічаєшся?
Алекс зупинилася, поклавши руку на одвірок.
— А до чого тут він?
— Я мала на увазі, що він не твій кузен і водночас він один із найвродливіших людей, яких мені доводилося бачити.
— Він друг. Наставник.
— Отже?
— Він… дорогий.
Дарлінґтон був занадто вродливий, занадто начитаний, занадто багато подорожував. Він був не просто шитий іншими нитками, а ще й занадто вишукано скроєний і підігнаний.
Мерсі вишкірилась.
— Мені подобаються дорогі речі.
— Він не кашеміровий шалик, Мерсі. У нього є роги.
— А в мене — родимка у формі Вісконсіну.
— Я йду.
— Не забудь, що маєш прихопити книжку для семінару про бритгум! — гукнула їй назирці Мерсі.
Гумор у сучасному британському романі. Алекс сподівалася на «Монті Пайтон», але їй випали «Везунчик Джим»[29] і «Роман на
жовтому папері»[30]. Непоганий вибір. Дівчина попрощалася з Мерсі, пообіцявши зустрітися з нею й пообідати, радіючи, що вдалося уникнути допиту. Вона була занадто зайнята спробами не врізати дуба, аби замислюватися про зустрічі з кимось чи й просто про перепихон. Дарлінґтон тут ні до чого, і байдуже, як чудово він виглядає без одягу.
Доус чекала біля входу до Бібліотеки Стерлінга, зіщулившись під скульптурою «Жіночий стіл»[31], наче ось-ось ладна закуняти. Алекс відчула небажану хвилю провини. Доус не була створена для такої роботи. Вона мала б сидіти в безпечних стінах «Іль- Бастоне», пестячи дисертацію, наче сад, що повільно росте. Вона була службою підтримки, домашньою кицькою. Ритуал у «Сувої та ключі» вже й так неабияк виходив за межі її зони комфорту, і жодна з них не почувалася після нього задоволеною. А тепер вигляд у Доус був такий, наче її відгамселили. Під очима від браку сну запали темні тіні, волосся непомите, і Алекс не сумнівалася, що одяг на ній учорашній, хоча стверджувати напевно у випадку Доус було складно.
31
Розташована на території Єлю мистецька скульптура 1993 року, створена до річниці з дня, коли жінки здобули право вступати в університет.