— Розумію, — запевнила Алекс, намагаючись не виказувати свого полегшення.
Професор похитав головою. Погляд у нього був жалісливий.
— Ви не винні, що опинилися на цій позиції. У вас просто немає навичок і знань, аби впоратися з тим, що кинули на ваші плечі. Ви не Деніел Арлінґтон. Ви погано годилися на роль Дайте, годі вже й казати про Вергілія. Але моє керівництво й трохи покірності з вашого боку допоможуть нам подолати цей шлях разом.
Алекс міркувала, чи не встромити в нього ручку.
— Дякую вам, сер.
Велш-Вітлі зняв окуляри, витягнув із шухляди стола ганчірочку й повільно відполірував скельця. Його погляд майнув ліворуч, і Алекс відстежила рух до пожовклої фотографії двох юнаків, що сиділи на вітрильному човні.
Чоловік відкашлявся.
— Це правда, що ви можете бачити мертвих?
Алекс кивнула.
— Без жодного еліксиру чи зілля?
— Без.
Стерн зчитала інформацію про приміщення, щойно увійшла до нього. Шматочок дерева на полиці поруч зі світлиною, мушлі та відполіровані морем скельця, прес-пап’є із цитатою «Зберігай таємниці і тріумфуй, адже це найскладніше». Утім прочитати Велша-Вітлі їй не вдавалося… принаймні не вдавалося успішно. Алекс занадто нервувала, аби помітити розпач, що визирав з-поза всіх цих гучних просторікувань.
— Тут зараз є Сірий, — збрехала дівчина.
Кабінет був благословенно вільний від привидів напевно тому, що Претор і сам скидався на мертвяка.
Чоловік озвався, намагаючись не втрачати самовладання:
— Справді?
— Так, чоловік… — Тепер довелося ризикнути. — Літній чоловік. — Професорове чоло насупилось. — Ні… складно роздивитись. Юний. І дуже вродливий.
— Він…
Велш-Вітлі роззирнувся.
— Ліворуч від вашого стільця, — підказала Алекс.
Професор витягнув руку, наче міг дотягнутися за Серпанок. Цей жест був таким сповненим надії, таким вразливим, що Стерн гостро відчула провину. Але їй потрібно було перетягнути чолов’ягу на свій бік.
— Він щось сказав? — поцікавився Претор.
Жага в його голосі була різкою, загострилася за роки самотності. Він кохав цього чоловіка. І втратив його. Алекс подолала бажання ще раз подивитися на світлину на камінній полиці, але була певна, що одне з тих усміхнених облич, юних і засмаглих, переконаних, що життя триватиме довго, належало професорові.
— Я можу бачити Сірих, але не чути, — знову збрехала дівчина. А тоді манірно додала: — Я не дошка віджа.
— Авжеж, ні, — озвався Велш-Вітлі, — я не мав цього на увазі.
«І де тепер твоя самовдоволена усмішка?» Але Стерн знала, що рухатися слід обачно.
Її бабця читала долю на кавовій гущі; кава була гіркою, темною і такою густою, що здавалося, наче вона нікуди не поспішає, стікаючи твоїм стравоходом.
«Ти продаєш людям брехню», — жалілася мати Алекс. Яка іронія почути це від Міри, котра жила надією, знайденою в кристалах, енергетичних ваннах і в’язках шавлії, які обіцяли чистоту, заможність та відновлення.
«Нічого я їм не продаю», — відповідала донці Естреа.
Це була правда. Естреа Стерн ніколи не брала гроші, розповідаючи комусь його долю. Але люди приносили паляниці, попкорн «Джиффі Поп» на тарілочках із фольги, бабку, жувальні полуничні цукерки. А йшли від неї зі сльозами на очах і цілували їй руки.
— Вони тебе люблять, — сказала тоді Алекс зачудовано, широко розплющивши очі й сидячи за кухонним столом.
— Mija[41], вони люблять мене лише доти, доки не ненавидять.
Алекс не розуміла цих слів, допоки не побачила, як ті самі люди відвертаються від бабусі на вулиці, поводяться з нею, як із незнайомкою, у черзі в крамниці, а касирка відводить погляд, витягнувши рота в байдужій посмішці.
— Я бачила їх у найгіршому світлі, — пояснила Естреа. — Коли хтось відкриває тобі найпотаємніші бажання, він не хоче, щоб ти бачила, як він купує помідори чері. Але не розповідай про це мамі.
Алекс ніколи й словом не прохопилася про людей, котрі приходили і йшли з бабусиної квартири, адже щойно мама дізналася б, що Естреа передбачала майбутнє, цілу дорогу додому в неї рот не стулявся б.
— Вона з мене кепкує через те, що я заплатила за ворожіння на картах таро, а потім отаке робить. — Міра лютилася й гупала долонею по керму. — Лицемірство.
Проте дівчинка знала, чому Естреа сміється із шахрайств, у які без кінця вплутувалася її мати, коли проживала цикл від надії до втрати ілюзій. Адже люди були брехунами, а от бабуся казала тільки правду. Вона бачила теперішнє. Вона бачила майбутнє. А якщо в горнятку нічого не було видно, вона так і казала відвідувачам.