можна втратити», — нагадувала вона собі, нахиляючись до чергового горнятка чаю, відчуваючи пару на шкірі. Цю легкість, цей спокій. Усе це було дорогоцінним. Усе це було неможливим.
Стерн саме наклеювала іграшкові очі на соняшник, коли дзеленькнув телефон. Алекс майже забула про Ітана, а може, сподівалася, що він забув про неї після того, як Букмекер відкупився, а її новизна в ролі грубої сили зносилася. У повідомленні була адреса, якої дівчина не впізнала, а пошукавши, виявила, що це місце розташоване в Олд-Ґринвічі. І як, чорт забирай, вона мала туди дістатися?
— Хочеш записатися наступного семестру на курс театрального мистецтва? — запитала Мерсі.
— Авжеж.
— Що сталось?
— Просто не все гаразд із мамою.
Почасти це було правдою.
— Моїм батькам це не сподобається, — повела далі дівчина. — Але я можу сказати їм, що це буде корисно для публічних виступів. «Шекспірівські ролі» — єдиний курс, відкритий для тих, хто не спеціалізується на театрі.
— Знову Шекспір? — обурено перепитала Лорін.
Вона спеціалізувалася на економіці й завжди скаржилася на все, де потрібно щось читати.
Мерсі розреготалась.
— Так.
«Мені кортить ударити тебе, але не хочу руки забруднити»[45]. Алекс не пам’ятала, звідки ця цитата, але аж руки свербіли надіслати її Ітанові. Натомість вона написала Доус і запитала, чи стоїть «мерседес» біля «Іль-Бастоне».
«Чому питаєш?» — надійшла відповідь.
Проте Алекс не мала настрою прирікатися з квочкою, яка захищає дорогоцінну машину свого хлопчика. Вона поставила на кін геть усе заради любого Дарлінґтона, і їй потрібен був транспорт. Тож Стерн дочекалася, поки Доус не витримає, і телефон нарешті знову дзенькнув.
«Так. Не залишай порожній бак».
Алекс подобалося кермувати «мерседесом». У ньому вона почувалася іншою — чарівнішою, цікавішою, пані, про яку розмірковували б інші люди, котра носила б охайні жіночні балетки й розмовляла б м’яким голосом, знуджено розтягуючи слова. Звичайно, вона сама купила собі машину. Автівка просто таки погукала її зі свого місця — ця мила старенька штучка. Непрактичне авто, як і вона сама.
Дівчина ввімкнула радіо. На шосе 95 рух був не надто жвавий, і вона поміркувала, чи не об’їхати головні магістралі вздовж узбережжя, а може, зробити петлю, щоб дістатися до вершини на островах Тімбл. Дарлінґтон розповідав їй, що на деяких із них стоять відомі маєтки, а інші занадто малі, аби вмістити щось більше за гамак, і що капітан Кідд буцімто закопав скарби на одному з них. Утім вона не мала часу, щоб утілити дорожні фантазії багатійки. Потрібно було впоратися з Ітановим завданням і повертатися, щоб підготуватися до завтрашнього ритуалу «Рукопису». Алекс хотіла переконати Претора, що вона готова й не потребує додаткового нагляду.
Коли вона дісталася до Олд-Ґринвіча, уже сутеніло, і небо прибрало глибокого, нічим не розбавленого синього відтінку. Більшість містечок не здавалися гарними, щойно з’їдеш із шосе, але це, схоже, не мало неблагополучних районів. Повсюди були самі лише привабливі вітрини крамничок і порослі лозами кам’яні стіни, мереживні силуети дерев розкинули чорне гілля на тлі прийдешньої темряви. Алекс поїхала злегка звивистою дорогою повз розлогі газони й просторі старі будинки. Тепер Ітанові повідомлення наповнилися змістом.
Коли він надіслав їй ім’я та суму, довелося перечитати двічі.
«Лінус Райтер, 50».
«50 штук?» — перепитала Алекс.
Ітан не завдав собі клопоту відповідати.
Судячи з імені, чувак міг бути кимось із технарів, і Стерн знала, що в Ітана є високопоставлена клієнтура в Лос-Анджелесі: жінка, котра нюхала адерол, щоб залишатися худою, телевізійний топменеджер, який полюбляв вечірки з поперсами[46]. Жоден із цих прикладів не пасував до такої місцини — вишуканої, заможної, — та Алекс принаймні зрозуміла, чому Ітан відпустив цього чувака на таку довгу шворку. Мабуть, знав, що дурника можна обманути й він залюбки це проковтне.
46
Хімічні сполуки, які використовують серед іншого для посилення сексуального задоволення.