— Цитати з бібліотек, священні тексти. Китайську цитату взято з мавзолею покійного судді. Мовою мая — з Храму Хреста, але вибрали її навмання, адже перекласти змогли лише за двадцять років.
Дівчина засміялася.
— Як п’яний чувак, у якого татуха з ієрогліфами.
— Якщо скористатися одним із твоїх висловів, то зроблено через сраку. Але вигляд точно має приголомшливий, чи не так, Стерн?
Так, це приголомшувало. Приголомшувало її досі.
Тепер Алекс згорбилася над телефоном і зашепотіла Доус, знаючи, що напевно скидається на дівчину, з якою просто зараз пориває хлопець.
— Нам потрібна затримка.
— І чим вона допоможе?
Відповіді на це запитання Стерн не мала. Вони ціле літо шукали Рукавичку, але нічого не знайшли.
— Я ходила до Першої Пресвітерської.
— І?
— Нічого. Принаймні наскільки я можу сказати. Надішлю тобі фотки.
— Портали до пекла не розташовують абиде, щоб люди не могли ними тинятися.
Мішель Аламеддін попереджала їх, коли всі разом сиділи в «Синьому штаті» після похорону декана Сендоу:
— Це було б занадто небезпечно. Вважайте Рукавичку таємним проходом, який з’являється, якщо промовити чарівні слова. Але в цьому випадку магічні слова — це набір кроків, шлях, яким потрібно пройти. Ступаєш кілька перших кроків лабіринтом, і лише тоді шлях стає відомим.
— Отже, ми полюємо на щось, чого навіть побачити не можемо? — перепитала Алекс.
— Будуть знаки, символи. — Мішель здвигнула плечима. — Принаймні це одна з теорій. Ось що таке пекло й потойбіччя. Теорії. Адже люди, котрим удалося побачити той світ, не повертаються, щоб розповісти нам про нього.
Вона мала рацію. Алекс довелося лише побувати на межі, коли вона уклала свою угоду з Нареченим, і вона це ледве пережила. Люди не мали тинятися туди-сюди між світами. Але саме це вони мусили зробити, аби повернути Дарлінґтона додому.
— Подейкують, що існує Рукавичка, розташована на Станційному острові на озері Лох-Дерґ, — вела далі Мішель. — Ще одна могла бути в Імператорській бібліотеці Константинополя, доки її не зруйнували. А якщо вірити Дарлінґтонові, купка хлопчиськів із товариства створили Рукавичку просто тут.
Доус мало чаєм не вдавилася.
— Дарлінґтон так сказав?
Мішель зачудовано подивилася на неї.
— Його маленьким улюбленим проектом було створення магічної мапи Нью-Гейвена — усіх місць, де брала свій початок і текла сила. Він казав, що хтось із членів товариств наважився створити її, і збирався знайти.
— І?..
— Я сказала йому, що він ідіот, що йому слід більше часу витрачати на турботи про власне майбутнє й менше — на копирсання в минулому Лети.
Алекс помітила, що всміхається.
— І чим усе скінчилося?
— А ти як гадаєш?
— Власне, я не знаю, — відповіла вона тоді, занадто стомлена й розбурхана, аби вдавати щось. — Дарлінґтон любив Лету, але йому б хотілося послухати свого Вергілія. Він серйозно до цього ставився.
Мішель роздивлялася недогризену булочку.
— Мені це в ньому подобалося. Він сприймав мене серйозно. Навіть коли я такою не була.
— Так, — тихо погодилася Доус.
Але за літо Мішель лише одного разу повернулася до Нью- Гейвена. Упродовж червня та липня Доус шукала інформацію, гостюючи в сестри у Вестпорті, та виряджала Алекс до домашньої бібліотеки Лети із запитами на книжки й трактати. Вони намагалися знайти потрібну послідовність слів, аби оформити запити в Книзі Албемарля, утім отримували лише старі звіти про містиків і мучеників, котрим являлося пекло: Карл
Товстий, дві вежі Болоньї в Данте[9], печери у Гватемалі та Белізі, що буцімто вели до Шибальби[10].
Кілька разів Доус приїжджала потягом із Вестпорта, тож вони могли посидіти разом і спробувати знайти, з чого почати. Дівчата завжди запрошували Мішель, однак вона приєдналася до них лише того разу, у вихідні, коли не працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Вони цілий день нишпорили в записах товариств і книгах ченця з Івшема[11], потім пообідали у вітальні. Доус зробила курячий салат і лимонні батончики, загорнуті в картаті серветки, але Мішель лише поклювала їжу й весь час перевіряла телефон, поспішаючи швидше забратися звідти.
— Вона не хоче допомагати, — зауважила Доус, коли дівчина пішла й двері «Іль-Бастоне» рішуче за нею зачинилися.
— Хоче, — заперечила Алекс, — але боїться.
Стерн не могла звинувачувати Мішель. Правління Лети чітко повідомило, що вони вважають Дарлінґтона мертвим, і їх не цікавили жодні інші чутки. Минулого року й так було забагато гармидеру, забагато галасу. їм хотілося перегорнути цю сторінку. Але за два тижні після візиту Мішелі Алекс і Доус зробили великий прорив — єдиний самотній параграф у щоденнику часів Лети за 1938 рік.