Алекс узяла з плетеного столика біля полиці ручку, а тоді завагалась. Вона знала, що запит повинен бути дуже точний. Фольклор і фантастика повнилися історіями про вампірів, а їй не хотілося відсортовувати щось корисне від міфів. До того ж, якщо ти звертався до бібліотеки занадто туманно, стіни починали тремтіти, і були непогані шанси на те, що вона взагалі завалиться. Напевно, слід починати з малого.
Дівчина нашкрябала «Лінус Райтер» і повернула книжку на місце. Полиця злегка калатнула, а коли заспокоїлась, Алекс розчахнула її.
На полицях стояв понад десяток книжок, та Стерн, сортуючи їх, зауважила, що вони здебільшого стосуються Райтерової родини і їхнього величного маєтку «Джерело» в Олд-Ґринвічі. Райтери були німецькими імігрантами й заробили статки, продаючи бойлери й нагрівачі для води. «Джерело» і землі навколо нього завжди передавали від одного нащадка Райтерів до іншого, та Алекс підозрювала, що все це був один чоловік.
Здивувалася, коли побачила на бібліотечній полиці один з альбомів Дана про Арнольда Ґайо, товстий том у темно-синій палітурці, на корінці якої золотом було написано «Єль: старий і новий». Дарлінґтон був одержимий альбомами, присвяченими Нью-Гейвену та Єлю, і мріяв про томи від шістнадцятого до вісімнадцятого, які разом зі щоденником Гайрама Бінґема III багато років тому поцупили з Бібліотеки Стерлінґа, щоб приховати життєво важливу інформацію про Лету й потік магічних артефактів у місті.
Алекс гортала товсті аркуші з газетними вирізками, старі фотографії і мапи, аж доки погляд упав на гурт юнаків біля «У Морі»[48] — усі з урочистими обличчями, усі в костюмах. І серед них був Лінус, у задньому ряду — серйозний вираз обличчя, а блакитні очі на старій фотографії здавалися майже білими. Він чомусь видавався якимось поступливішим і рухливішим, ніж коли сидів у власній вітальні. Може, тоді він ще був людиною? Чи вже обернувся й приколювався з усіх? І як вона мала перемогти коннектикутського вампіра шляхетного походження, який торгував наркотою?
«Кітчерова демонологія» теж стояла на полиці, та книжка, яку радила Мішель Аламеддін і яку для своїх досліджень використовувала Доус. Алекс погортала її, досі сподіваючись натрапити на каталог чудовиськ і бажано одразу з методами боротьби з ними. Але книжка була саме такою, як її описувала Памела: збірка дебатів на тему пекла між Еллісоном Наунесом, студентом-теологом і набожним християнином, та Рудольфом Кітчером, атеїстом і членом Лети.
Наунес, схоже, обстоював Тернерове бачення пекла як місця, де грішники зазнаватимуть вічних тортур: «Байдуже, будуть там дев’ять кіл чи дванадцять, вогняні ями чи крижані озера, хай архітектура пекла нечітка, цього не можна сказати про факт і мету його існування».
Але Кітчер не погоджувався: «Забобони й нісенітниці! Нам відомо, що існують інші світи й площини, а їх існування уможливлює користування порталами — спробуй запитати в будь-якого Слюсаря, чи не вважає він, буцімто просто зникає з одного місця й з’являється в іншому. Ні! Нам відомо більше! Є
інші світи. То чому б нам не вважати “пекло” одним із таких світів?». Біля цих слів протокол повідомляв: «Гучні оплески».
Дещо з їхніх думок не вкладалося Алекс у голову, та вона була майже певна: Кітчер припускав, що існування пекла (і раю) — угода між демонами й людьми: «Як ми можемо харчуватися м’ясом і птицею або виживати на дієті з простих корінців та ягід, так і демони годуються нашими базовими емоціями. Дехто смакує страх, чи жадобу, чи хтивість, чи лють, і так, іншим до смаку може бути радість. Рай і пекло — компроміс і нічого більше, договір, що змушує демонів залишатися у власному світі й годуватися лише коштом померлих».
Тут натовп підтримав Кітчера, і записи називають Наунеса «побуряковілим». Наунес: «Такі думки породжує бачення світу без Бога — не лише життя, а й потойбіччя позбавлені будь-якої верховної моралі. Ви припускаєте, що ми, істоти, створені за образом і подобою Божою, нікчемніші за потвор, сором’язливі зайченята в сильцях, — створені не для видатних досліджень чи значних досягнень, а для того, щоб бути зжертими? Невже така мета й доля людства?».
Кітчер розреготався. «Наші тіла — їжа для хробаків. То чому ж наші душі не можуть бути чиїмись харчами?»
Після цього сторони диспуту мало не побилися, і було оголошено перерву.
Алекс потерла очі. Вона була відвертою з Тернером — не вірила в його надбану в недільній школі версію засвітів. Утім не була певна й щодо того, що підтримує Кітчерову теорію. І чому це випливло в її пошуках інформації щодо Лінуса Райтера?