— Це дорогоцінне, — запевнила дівчина.
Мрія про світ за межами нашого, про втілену в життя магію. Шлях крізь шафу, а може, навіть шлях назад.
25
Гелловін у кампусі вдень був млявий, наче мешканці соромилися свого бажання подуркувати: кілька студентів у плащах чи недолугих капелюхах, професор у светрі з гарбузом і акапельний гурт, що співав «Тайм воп»[51] на сходах Двайт-голлу. А після вбивства декана Бікмена святкування було ще приглушенішим. Та навіть мовчазного збудження було достатньо, щоб завести Сірих. Вони були сповнені передчуття, духу свята, який панував в аудиторіях, бібліотеках і кімнатах гуртожитків. Алекс намагалася не зважати, але галас мерців — їхні зітхання, вигуки та балачки — складно було ігнорувати. Тихо було лише в Морзе — місці, де вбили Бікі. Живі не наважувалися святкувати там, а мертвим кортіло триматися подалі від місця вбивства.
Алекс із Мерсі взялися за прикрашання вітальні, відшкодовуючи цим те, що доведеться покинути Лорін: повісили гірлянди паперових квітів на стелю та стіни, тож тепер приміщення скидалося на готичний садок. Коли вони розповіли подрузі, що збираються допомогти з батьківським обміном цукерок у церкві, куди ходила Мерсі, та відповіла лише: «Дівки, гірших за вас немає», і продовжила заклеювати згортки гофрованого паперу. Пізніше ввечері вона збиралася потусуватися з подругами, з якими грала в хокей.
«Чарки або смерть» розпочалася близько восьмої. Алекс наливала шоти текіли, а Мерсі розкладала в склянки шоколад і гумових хробачків, доки Лорін вмикала музику у своїх суперкоротеньких шортах у стилі розпусної садівниці. Утім Алекс із Мерсі не торкалися алкоголю, а Стерн намагалася уникати ще й цукерок. Вона серйозно поставилася до інструкцій Доус, а це означало, що в неї паморочилося в голові від голоду, і це псувало настрій.
Рано-вранці Алекс ходила до «Чорного В’яза». Забрала пошту, поклала Космо свіжу їжу й налила воду, а тоді пройшла в глиб першого поверху, до кабінету, звідки відкривався вид на садок.
Дівчина знала, що Дарлінґтон іноді працював тут; вона навіть покопирсалася в шухлядах дорогого дерев’яного стола, коли шукала записки про вбивство Нареченого.
Утім кабінет здавався несхожим на решту будинку. Тому що належав старому. Це було велике похмуре приміщення з важкими панелями з темного дерева й каміном, який давно не використовували і який займав одну стіну. Єдині в кімнаті світлини — чорно-білі знімки Арлінґтонової фабрики гумового взуття: чоловік у темному костюмі тримає за руку неусміхнену дитину перед старомодним авто й весільна фотографія, зроблена, зважаючи на сукню нареченої, на зламі століть. Арлінґтони до того, як на них наклали прокляття і їхня блискуча власність перетворилася на непотріб.
Коробочка стояла на столі — порцелянова, завбільшки з долоню, прикрашена сценою дитячих ігор у снігу. На зворотному боці кришки на петлях синім шрифтом серед сніжинок було написано: «Веселого Різдва бажає ваша родина “Гумового взуття Арлінґтона”!» — але нутрощі коробочки були поплямовані коричнево-червонястим. Від еліксиру. Дарлінґтонової спроби побачити інший бік, мрії, яка мало не вбила його й привела до Лети.
— Та штука нагорі — це не Денні.
Старий стояв біля Алекс. Вона відчула, як він повільно наближався, сподіваючись залізти до неї всередину, мріючи знову опинитися в тілі. Алекс була розбурхана сутичкою з Лінусом Райтером, сном про Дарлінґтона в колі, неприємним завданням лизати дупу Мішелі Аламеддін, постійним страхом, що від Ітона надійде чергова команда до того, як вона зможе виправити ситуацію. Але вона не збиралася ставати атракціоном для якогось квасного старого виродка, якого більше непокоїв власний спадок, ніж хлопчик, що потрапив у пастку цього замку.
— То й що? — Дівчина обернулася до Деніела Табора Арлінґтона III в синьому халаті. — Дарлінґтон заслуговував кращого, ніж ти чи твій сраний син, і це більше не твій дім. «Смерть — мати краси», — гаркнула вона.
Мусив же той Воллес Стівенс на щось згодитися. Старий з обуреним виглядом випарувався.
Алекс глипнула на стелю, а наступне, що зрозуміла, — вона підіймається сходами і йде коридором. Вона не збиралася йти на другий поверх. Мала лише забрати коробочку й хутенько вшитися із «Чорного В’яза». Чи, може, вона брехала сама собі? Хіба їй не хотілося побачити Дарлінґтона перед їхньою спробою з Рукавичкою? Цього разу Алекс не намагалася боротися з тим, що керувало нею. Дозволила собі поплисти до тепла й золотавого сяйва бальної зали.