Тріша робить майже поліцейський розворот (благо, вночі немає машин, інакше всі стихійні каскадери пішли би на «втор-сирьйо» вкупі з Трішею) і жене до Давида. Йому-то вже вона точно нічого розповідати не буде. Просто мовчатиме. Традиційний такий ступор. А Давид буде лежати на сидінні, тикати пальцем в небо й розказувати, де яке сузір'я знаходиться, а яке сховалося за хмарою. Давид багато про це знає, він спецклас із біології закінчив. Хоча до чого тут зорі?
Потім Давид також вдома, потім Тріша знову сама. Вона їде, курить і боїться мостів. А потім просто розчиняється у канонічному:
«Ось тут, у цій пісні, я завжди думаю про Бога. Про те, що Він найчастіше торкається до мене якраз у певний момент фази «Найболючіше страждання – найвища радість». А я, дурна, шукаю баланс. А в Нього на цей баланс монополія. І я тільки й можу робити, що їздити, лежачи догори писком у своєму кабріолеті й дивитися більше на зорі, ніж на дорогу. Ну бо навіщо там на щось конкретно прискіпливо дивитися, парячись про збереження свого життя, якщо І FEEL YOU?!! Я волаю про це, і ніхто не знає, що я маю на увазі. Ну й чи варто казати, що смерть завжди сидить біля мене на пасажирському сидінні. Оберігає мене від інших смертей-шаровичок, що ласі до легкої дурнуватої здобичі, на котру я так часто скидаюся. Ні, любі мої, Смерть у нас одна і дуже конкретна – чекатиме нас у певному місці в певний час, бо вона НАША. Наша найближча подруга».
00:00:02:01
Атаки долі треба зустрічати несподіванками. Долю треба дивувати, і тоді вона або буде до вас доброю, або просто дасть вам волю. Особливо якщо це була не доля, а так собі, «долька». Найліпше цю історію проілюстрував якось Давид:
– Якось я шаройобився на якійсь там автостанції, вже й не пам'ятаю чого. До мене підходить циганка, бере за руку, щось починає бурмотіти, я даю їй бабло…
– Не можна давати їм бабло! – каже хтось із переляканих дівчаток, що сидять із нами за столиком.
– Так от… даю бабло, щоби відчепилася, і тут розумію, що фіґ вона відчепиться, поки я їй все не віддам. Тоді я беру вільну руку, кладу їй долоню на голову, закочую очі і починаю читати «Gaudeamus». Циганка ледь не всралася – відразу ж повіддавала моє бабло і побігла геть…
– Крутий… – задоволено підіймаю й опускаю брови я. До мене цигани чогось зовсім не чіпляються – не пре їх ні ворожити мені, ні бабла у мене просити. Вони мене просто не бачать чомусь. Або просто бояться, що я щось у них спизджу.
Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe [73], але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-під носа. Але ж Лондон – занадто богемна територія, ще й Сохо близько, і трупом чергового артиста в готелі нікого тут із діда-прадіда вже не здивуєш. Ну я й не про це думаю, взагалі-то. Я думаю про те, що вже не чекаю з таким фаталізмом звісток від Давида. Втім, якщо вони приходять, я читаю їх одними з перших. Я думаю про те, що все в житті розсідається на свої місця – або з часом, або від самого початку, але нам потрібно трохи надерти із себе нервових волокон, перш ніж це зрозуміти. А ще ми ніколи не знаємо, як скоро і як сильно і кого саме покохаємо наступним. І якщо це буде ваш старий найближчий друг – дивуйтеся на шару, що ж там.