Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
— Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? — пані Женя облизує олов'яну ложку, яка б символічно мала об'єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
— Абсолютна істина! — шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх-усюд з'їжджалися, аби скуштувати. А справ тих — відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися — ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?..
— Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? — питає Август.
— Провели, — похмуро відповідає Макс. — Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п'ють і радіють, що не померзли.
— А ви стратег!
— Мене зараз знудить, — відповідає Макс. — Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
— Дора вкинула. Я бачила, — сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. — І я вкину, синку! Обов'язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу….
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
— Тисяча гривень, — телеграфно доповідає Юлія Скачко. — Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає — у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
— А Дора… Чому Дора не вдягнена?
— Не знаю, — знизує плечима Скачко. — Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати — то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний — СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі — самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань — цілий світ.
— Тридцять дев'ять? — ворушаться Максові вуста.
— Сорок, — відповідає Ганна Іванівна. — Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.
“Ні…” — хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам'яну кашу, поверх — ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше — їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
— Ненавиджу! — читає Дора.
— За що? — кричать її очі.
— Ми поговоримо про це!
— Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
— Ти взялася вчити? Мене?!
— А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі — досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці — коли ж усе це скінчиться?! — і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець — патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.