Дотраки тривожно поглядали на її драконенят. Найбільший з трьох був чорний і блискучий, з прожилками на лусці ясно-черленими, як його крила й роги.
— Халесі,— пробурмотів Аґо,— це Балеріон, який удруге прийшов на світ.
— Може, так і є, крове од крові моєї,— суворо відповіла Дані,— але в новому житті він отримає нове ім’я. Я назву їх на честь тих трьох, кого забрали боги. Зелений зватиметься Рейгал на честь мого доблесного брата, який загинув на зелених берегах Тризуба. Кремово-золотий буде Вісеріон. Вісерис був жорстокий, слабкий і наляканий, але він — мій брат. Його дракон надолужить те, чого не зміг він.
— А чорний звір? — запитав сер Джора Мормонт.
— Чорний,— відгукнулася Дані,— зветься Дрогон.
Дракони процвітали, а от халасар марнів і малів. Землі довкруж стали ще пустельнішими. Навіть біс-трава майже не траплялася, і коні падали на ходу, тож декому з халасару довелося тягнутися пішки. Дорея підхопила лихоманку, і з кожним льє їй ставало тільки гірше. На вустах і руках у неї набрякли криваві пухирі, волосся вилазило жмутками, й одного вечора їй забракло сили, щоб сісти на коня. Джого сказав, що її слід або лишити, або прив’язати до сідла, але Дані добре пам’ятала ту ніч у Дотрацькому морі, коли лісянка навчила її секретів, як зробити так, щоб Дрого кохав її ще більше. Дані поїла Дорею водою з власного бурдюка, охолоджувала їй чоло вологою ганчіркою і не відпускала її руки, аж поки дівчина, тремтячи, не померла. Тільки тоді вона дозволила халасару рушати.
Інших подорожніх не було і знаку. Дотраки перелякано бурмотіли, що комета завела їх у пекло. Одного ранку, поки вони ладнали табір серед розсипу чорного, поточеного вітром каміння, Дані підійшла до сера Джори.
— Ми загубилися? — запитала вона.— Невже ця пустка нескінченна?
— Ні, вона кінчається,— стомлено відповів він.— Я бачив карти, складені купцями, королево. Небагато караванів заходять сюди, це правда, але на сході лежать величезні королівства й повні див міста. Ї-Ті, Карт, Ашай у Тіні...
— Чи доживемо ми, щоб їх узріти?
— Я вам не брехатиму. Шлях виявився важчим, ніж я міг уявити,— озвався лицар; обличчя його було сіре й виснажене. Рана на стегні, яку він отримав у сутичці з кровними вершниками хала Дрого, так і не загоїлася цілком; Дані бачила, як він кривиться щоразу, як сідає на коня, а дорогою нижче й нижче сповзає з сідла.— Може, ми й приречені, якщо рухатимемося вперед... але я знаю напевно, що ми приречені, якщо повернемо назад.
Дані легенько поцілувала його в щоку. Він усміхнувся, і в неї відлягло від серця. «І заради нього я маю бути сильною теж,— подумала вона похмуро.— Може, він і лицар, але я — кров од крові дракона».
Наступний ставок, який їм трапився, був гарячий, аж парував, і відгонив сіркою, але бурдюки майже спорожніли. Дотраки охолоджували воду в глеках і горщиках і пили її літеплою. На смак вона виявилася бридкою, але вода є вода, а пити хотіли всі. Дані розпачливо поглядала на обрій. Вони вже втратили третину людей, а попереду й далі тягнулася пустка — відкрита, червона й нескінченна. «Комета поглузувала з моїх надій,— подумала Дані, зводячи очі до неба, де виднілася червона риска.— Невже я перетнула півсвіту й побачила народження драконів тільки для того, щоб померти разом з ними у цій жорстокій гарячій пустелі?» Вона в це відмовлялася вірити.
Наступного ранку вдосвіта халасар переходив потріскану й порепану рівнину — тверду та червону. Дані саме збиралася розпорядитися, щоб люди ставали вже табором, аж тут чвалом повернулися розвідники.
— Місто, халесі! — кричали вони.— Місто біле, як місяць, і прегарне, як дівчина. За годину їзди, не більше.
— Покажіть мені,— звеліла вона.
Коли перед нею розгорнулося місто, чиї мури і вежі мерехтіли білим сяйвом за пеленою розжареного повітря, воно здалося Дані таким чарівним, що вона була певна: це міраж.
— Ви не знаєте, що це за місце, пане Джоро?
Лицар-вигнанець втомлено похитав головою.
— Ні, королево. Так далеко на схід я не заїжджав ніколи.
Далекі білі мури обіцяли спочинок і безпеку, можливість загоїти рани й відновити сили, і Дані понад усе кортіло помчати туди. Але натомість вона повернулася до своїх кровних вершників.
— Крове од крові моєї, їдьте вперед і дізнайтеся, як називається місто та як нас там приймуть.
— Так, халесі,— озвався Аґо.
Повернулися вершники швидко. Рахаро зістрибнув з сідла. З його пояса, зробленого з бляшок, звисав великий кривий арах, якого йому дарувала Дані того дня, коли нарекла своїм кровним вершником.
— Це мертве місто, халесі. Нема в нього ні ймення, ні бога, брама розбита, а на вулицях — тільки вітер і мухи.
Джикі здригнулася.
— Коли місто покидають боги, вночі в ньому бенкетують злі духи. Таких місць ліпше уникати. Усі знають.
— Усі знають,— погодилася Іррі.
— А я не знаю,— приострожила Дані коня й повела халасар за собою, попід потрісканою аркою старовинної брами в’їхавши на мовчазну вулицю. За нею рушили сер Джора і кровні вершники, а за ними, повільніше, решта дотраків.
Дані гадки не мала, як давно місто покинуте, але білі мури, такі прегарні здалеку, зблизька виявилися порепаними й обсипалися. За ними лежав лабіринт вузеньких провулків. Тісно тулилися будинки з порожніми крейдяними фасадами без вікон. Все було біле, так наче мешканці міста ніколи не бачили кольорів. Вершники проїжджали купи умитого сонцем каміння на місці завалених будинків, а подекуди виднілися сліди пожарища. В місці, де сходилося шість вуличок, Дані проминула порожній мармуровий постамент. Схоже, дотраки сюди таки навідувалися. Може, зараз статуя, яка зникла звідси, стоїть поміж решти крадених богів у Ваїс-Дотраку. Може, Дані, не підозрюючи, проїжджала повз неї сто разів. У неї на плечі засичав Вісеріон.
Табором стали перед пограбованим палацом, на спустошеному вітром майдані, де поміж бруківки проросла біс-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Деякі йшли неохоче, але йшли... і незабаром підстрибом, з усмішкою на вустах, повернувся пошрамований старий, несучи повні жмені інжиру. Плоди були малі й поморхлі, але люди жадібно до них потягнулися, сварячись і штовхаючись, запихаючи за щоки та блаженно жуючи.
Інші розвідачі, повернувшись, розповіли, що в таємних садах за зачиненими дверима ростуть іще плодові дерева. Аґо показав Дані двір, зарослий переплетеними лозами з дрібненьким зеленим виноградом, а Джого знайшов колодязь із чистою й холодною водою. Але траплялися розвідачам і кості — черепи непохованих мерців, вибілені й потріскані.
— Привиди,— пробурмотіла Іррі.— Моторошні привиди. Не можна тут лишатися, халесі, це їхнє місто.
— Я привидів не боюся. Дракони сильніші за привидів...— («А інжир — важливіший»).— Ходи з Джикі пошукай мені чистого піску для купелі й більше не набридай мені дурними балачками.
У прохолоді намету Дані смажила над жаровнею конину, міркуючи, який у неї вибір. У місті є харч і вода для людей, ще й доволі трави, щоб набралися сили коні. Як приємно буде щоранку прокидатися в тому самому місці, блукати у затінку садка, куштувати інжир, пити прохолодну воду, скільки душа забажає...
Коли Іррі з Джикі повернулися з горщиками білого піску, Дані розібралася, щоб вони добре відтерли їй тіло.
— У вас відростає волосся, халесі,— мовила Джикі, тручи їй піском спину. Дані провела рукою по голові й відчула під пальцями поріст. Чоловіки-дотраки заплітали волосся у довгі наолієні коси, які обтинали тільки в разі поразки. «Може, й мені так варто чинити,— подумала Дані,— щоб нагадувати всім, що тепер у моєму тілі живе міць Дрого». Хал Дрого помер, жодного разу не обітнувши волосся, а таким могло похвалитися небагато вояків.
У протилежному кутку намету Рейгал розгорнув зелені крила: ляскаючи ними, він пролетів з півфута, а тоді гримнувся на килим. Приземлившись, він забив люто хвостом і, задерши голову, заверещав. «Якби я мала крила, мені б теж кортіло злетіти»,— подумала Дані. За давніх часів Таргарієни, вирушаючи на війну, летіли на спинах своїх драконів. Вона спробувала уявити, як це — осідлавши шию дракона, ширяти в повітрі. «Це як стояти на вершечку гори, тільки краще. Під ногами простиратиметься цілий світ. А якщо злетіти високо-високо, можна побачити Сім Королівств і навіть торкнутися комети».