Вважається, що на Сосновці 28 червня 1659 року загинуло майже саме стільки людей, скільки й перейшло Куколку. Зараз, коли українські публіцисти або політики пишуть про ці події, вони вказують на 30–40 тисяч загиблих з російського боку, а часто навіть говорять про розгром усієї стотисячної армії росіян. Польські джерела твердять про 40–50 тисяч, 50 тисяч називає турецький автор Наїма. Шведський дипломат Адріан Мюллер, який тоді перебував у Москві, помістив у своєму щоденнику запис, що князь Трубецькой втратив більше 50 тисяч чоловік. Але серйозні дослідники все ж таки вважають це число перебільшенням. Самовидець, Величко, а за ними такі поважні вчені як В. Антонович, Д. Дорошенко, М. Марченко, сучасні історики О. Апанович і А. Бульвінський називають 30 тисяч.
Кардинально іншу позицію займають російські фахівці. Головним їх доказом є документ, що був знайдений в царському архіві радянським істориком Новосельським, — статейний список, або звіт про події самого Олексія Микитовича Трубецького. Це джерело наважаються цитувати у своїх наукових працях далеко не всі вітчизняні історики. В ньому дуже докладно перераховуються усі втрати загиблими і полоненими як під Конотопом, так і «при отводі», тобто — при відступі до Путивля, в полках Трубецького, Бутурліна, Пожарського, Ромодановського, Куракіна, Львова. Згадуються не лише дворяни і діти боярські, але й стольники, жильці, рейтари, драгуни, солдати, стрільці, рильські, донські та яїцькі козаки, рязанці, списники, туляни, касимські татари тощо. Тобто всі роди військ, представники різних народів, навіть найменш привелійовані бійці. І нарешті як грім з ясного неба повинно пролунати для чисельних дослідників конотопських подій: «Всього на Конотопському на великому бої і на отводі… побито і в полон спіймано 4769 чоловік». Отже, майже п'ять тисяч… Звідкіля ж такий сум і така радість з двох боків?
І. Бабулін вважає, що вся справа в тому, що під Конотопом загинуло багато представників найзнатніших родів, аристократична молодь.[19] Своїх дітей оплакували князі Волконські, В'яземські, Мещерські, Волховські, Ухтомські, Щербатови і інші, всього — 246 «московських чинів». Тоді можемо порівняти цей бій з битвою при Куртре в 1302 році, де також на полі залишилося не так вже й багато людей, але це була еліта французького лицарського стану. Але ми можемо не погодитися з такою оцінкою російського дослідника, як це, власне, роблять і деякі його колеги і співвітчизники. Наприклад, директор центру по вивченню історії України при Санкт-Петербурзькому університеті Тетяна Яковлева пише: «Жодне з джерел (дані московського Розрядного приказу або наративні документи, які використовують українські історики) не можна приймати однозначно. Джерелознавчий аналіз потребує ретельного порівнювання всіх джерел. Істина буде десь посередині. Тому я не буду називати точних цифр. Їх ніхто вже не назве. Да і учасники битви їх точно не знали». Дійсно, князь Трубецькой міг також зменшити кількість своїх втрат, як і його опоненти — її перебільшити, і сама назва «Розрядний приказ» ще не є синонімом об'єктивності. Якщо читача цікавить думка автора цієї книги, то скажемо, що схиляємося до числа 10–15 тисяч чоловік, що, до речі, ніяким чином не зменшує значущість досягнень козацько-татарського війська.
Не дуже багато конкретних відомостей і про втрати козацько-татарського війська, що одержало перемогу під Конотопом. Історики вважають, що Виговський втратив біля чотирьох тисяч чоловік, а хан — біля шести тисяч своїх ординців. Якщо ж вірити матеріалам допиту почепського писаря С. Межецького, козаки під Конотопом втратили втричі більше — до 12 тисяч чоловік. На наш погляд, у всякому разі переможців саме в цій битві повинно було загинути значно менше, ніж їх супостатів, бо такий характер мала битва. Все ж таки люди Виговського не йшли на штурм укріплених позицій, а здебільшого «втікали» на першому етапі і здебільшого стріляли та били шаблями по втікачам — на другому.
Якщо скласти втрати з обох боків, ми отримаємо одну з найкривавіших битв в історії України з давніх часів до русько-турецьких війн Катерини II. Навіть якщо відкинемо популярну, але не дуже правдоподібну версію з 40–50 тисячами загиблих воїнів Пожарського. По нашим оцінкам, втрати з обох боків досягли 20–25 тисяч чоловік. Для порівняння скажемо, що під Берестечком загинуло не більше ЗО тисяч, під Батогом в 1652 році майже 20 тисяч, Чудновська кампанія 1660 року коштувала суперникам біля 25 тисяч життів, Полтавська битва — 28 тисяч. Значно більше загинуло, власне, лише в Хотинській війні 1621 року (95 тисяч) і під Чигирином в 1678 році (більше 40 тисяч) — тобто у війнах з армією турецького султана.
19
Зокрема повністю на Куколці поліг Стременний полк московських кінних стрільців, котрі в мирний час дислокувались у Москві, де охороняли Кремль і царя. Не всі тут були аристократами, але полк був, без сумніву, елітний.