Проголосивши "Кожному - своє!"
Й тим тяжчі робить злочини людина,
Чим більш егоїстичною стає.
1989
ШЕВЧЕНКОВЕ СЕЛО
Ти пахнеш хлібом та мишами
І, як давним давно було,
Не розкошуєш з баришами,
Святе Шевченкове село.
Ти історичного розгону
Ще не осмислило в житті:,
Не менше стало самогону,
І верещать з магнітофону
Слова безжурні і пусті.
Пісенну дідову розмову
Веду з товстенним словником,
Щоб нині мати спільну мову
З "доісторичним" козаком.
Ми в масі - людоньки не горді
І на своїй таки землі
Свої ж безроди товстоморді,
Мов без’язикі москалі.
Болючий сум не в змозі впорать
Та подолать цупкі жалі,
Коли почую як "говорять"
Поміж собою вчителі.
Тому й тікаю в рідну хату
І чую, щоб там не було,
Твою розмову кострубату
І перекручену й багату,
Святе Шевченкове село.
1990
* * *
Валами закутої в скелі землі
Встають перевали, щоб шлях заступати,
Блакитно і лунко застигли в імлі
Незнані близькі і далекі Карпати.
Черешні і звивисті стрічки доріг,
Охайні міста, чарівні полонини, -
Вклоняюсь, ступивши на світлий поріг,
Завзята в труді і піснях Буковино.
Сумне і веселе тут поряд стоїть
І в душу мені навмання зазирає
Сумна недоторканість тисячоліть,
Та вабить майбутнє стражденного краю.
Спокутую давню відсутність мою,
Прости мені цю ненавмисну провину,
Я вперше у домі твоєму стою,
Рідня кароока моя - Буковино.
* * *
Село жило,
В цвіту кохалося,
Натружений свій спів
Здіймало до людей...
Дивись, прийшли із хурою ідей,
Порозпинали трударів
І увірвалися.
Той порубав садки,
Той душі,
Той серця.
Той смокче кров з людей
Для ситеньких нащадків.
Жирують павуки
І, наче та вівця,
Іван про світ ідей
Позбувся навіть згадки.
Вдягли нові пани
Сучасні жупани.
Подушнеє тягни!
(Хоч назву й поміняло).
Себе не зберегло
Шевченкове село.
Неначе й зажило,
Та жалюгідним стало.
Сивіє пасмо мудрої верби,
А синій став заріс і отруївся,
І річка та, що так Тарас любив...
Я тільки раз води з неї напився
І вижив! Боже правий, гордувать
Не можу хлібом спільної мороки,
А душу нашу,
Душу годувать, -
Тобі Тарасе, ще багато років!
1990
В ЮНІСТЬ
Вгорі розсипане намисто,
На шибках - вранішня пітьма,
Та півень надто голосистий
Мене із ліжка підніма.
Я в Ірпені, у ріднім краї.
Напівзабута та метка,
Студентська юність визирає
До мене з кожного кутка.
І, як колись, у ріднім домі,
І ще в доатомній порі,
На мене дивляться знайомі
Та нерухомі дзигарі*.
І серце дише в повнокров’ї,
І юність кроки не спиня,
Немов у доброму здоров’ї
На всій землі моя рідня.
___________
* старовинний годинник із зозульою
* * *
Писне талантик мишею, -
Тони товстенних звітів
Віскрями в душу вішають,
Все клянучи на світі...
Нащо розпанихидила?
Нащо розворушила?
Біль і красу розкидала
Клята нечиста сила!
Мо поміж графоманами
Розперезався здуру?
Господи! Всі Івани ми:
Хоч дріб’язку, та хуру!
Тягнемо, захлинаючись,
Тони болючих звітів...
Хто там іще з бажаючих
Все проклинать на світі?
ОМЕЛЬКУ
Омельку, Омельку,
Держись за земельку,
Бо з нею одною
Нема роздоріжжя,
Від неї одної
Життя та узбіжжя.
Омелько, Омелько,
Не зраджуй земельку,
Бо кров’ю твоїх
Побратимів полита.
Топтали її
Войовничі копита.
Омельку, Омельку,
Подбай про земельку,
Бо стануть на ній
Твої діти й онуки
В надії ясній,
Чи в печалі розлуки.
Омельку, Омельку,
Чому зажурився?
Мо крадуть земельку?
Мо з горя напився?
Омелько терплячий,
Омелько спокійний
Приспали добряче
І голод і війни.
Приспали незграбні
"Немиті панове",
Приспала нахабність
Та інші "обнови".
Проснися, Омельку,
Підводься, Омельку,
Бо плаче земелька,
Бо кличе земелька!
1991
* * *
Не вірить жодний ситому - голодний
І з подивом спостерігає він,
Як з конопель стриба артист народний,
Малиновий спокутуючи дзвін.
Нам не чужі ні дзвін, ні молодиця,
Та не сверблять ліричні балачки:
Коли в криниці кров, а не водиця,
Лиш диваки дзвенять про квіточки.
1991
* * *
За озером синім
Осоння, роздолля,
Там спить і донині
Хиренная воля.
У тому роздоллі
Живуть соколята,
Щоб вижить на волі
Їм треба вбивати.
Так заповідали
Їм батько і мати,
Що теж убивали,
Щоб смерть відігнати...
Людина потреби
У вбивстві не має, -
Подібних до себе
Гнітить і вбиває.
То де ж твоє, Боже,
Всевидяще око?
Прозріть - поможи нам
У днину жорстоку...
1991
КАТАМ 1933
Поспитають у нащадків
Твоїх
Обеліски:
Скільки сала
Тобі дали,
Людоморе слизький,
За людину,
За дитину,
Що вмерли тихенько.
Без провини
Полишили
Україну-неньку?
Надолужуй, кровососе,
Давні побрехеньки.
То ж пес - бреше,
Вітер - носить,
А ми
Помаленьку
До могил
Святих
Прийдемо,
Всупереч печалям,
Твою душу
Розіпнемо!
Важким
Чорним
Жалем...
1991
* * *
З людьми про минуле подейкую
Про ті фанатичні бої,
Що душу зробили калікою
І нищить майбутнє її.
Потвора сувора, політика,
Підступно промовила те,
Що партія, буцімто, є така,
Із котрою край розцвіте.
Сповідую волю єдиную,
Думки не нові і не злі,
Щоб стала людина - Людиною,
Бо в цьому спасіння Землі!