І чистоту сердець!
Перекохали... Перетліли.
Горшки нарешті перебили.
Такий сумний фінал...
А понад ними -
Синь безмежна
Життєва неосяжна вежа
І втрачена весна!
* * *
Не маю остаточної мети,
Хоча пора вже рішення приймати:
Свій рубікон, старечий,
Перейти,
Поезії знамено підіймати.
1985
* * *
То що ви скажете панове
У цей демократичний час?
Навіщо продаєте слово
І ласо зраджуєте нас?
Прорік: "Мене рекомендуйте,
Бажаю в партію вступить,
Бо зараз без квитка, даруйте,
Не зможу файно заробить!"
Я відповів: "Не можу дати
Рекомендацію рвачу".
А нині він у демократах
І ставить Господу свічу.
І всіх продасть, і поодинці.
З його липучої руки
Ще приймуть кулю Українці,
Котру придбав за срібляки!
Вона смердить іще й сьогодні
Найпройдисвітня погань та
В душі якої, як в безодні
Нема ні віри, ні хреста.
* * *
Розважили Оленку
Різдво і Новий рік.
Вже день, хоч помаленьку
Подовжує свій вік...
Весна ясне сумління
У пролісках вмістить
І носик ластовинням
Оленці золотить!
1992
* * *
Я маленький хлопчик,
Звуть мене - Андрійко.
Більший, ніж горобчик,
Або навіть двійко.
А моя сестричка
Також невеличка.
Я її шаную,
Бо її люблю я.
1991
8 БЕРЕЗНЯ
Краси і ніжності сітями
Спеленуті надійно ми.
І вас кохаєм до нестями,
За що - не знаємо самі...
Можливо - просто за розваги?
Чи мо за клопоти щодня?
За промінь творчої наснаги?
Чи за "троянського коня"?
За милі примхи в нашім домі,
За незвичайність в сірі дні?
За таємниці всім відомі?
За те, що бачим уві сні?
За працю віддану, величну,
За материнство, прямоту,
За грандіозність історичну,
Чи за душевну красоту?
* * *
Сутінок оповивав
Той садочок любий,
Де я вишню цілував
У солодкі губи.
Пролягло на все життя
Зоряне світання...
Люба вишенько моя,
Перша чи остання?
1980
* * *
Бажаю, доленько, тобі
Не зловживати в боротьбі
Ні словом злим,
Ні злою кров’ю.
Бажаю - доброго здоров’я!
Знайди і те, чого нема,
Об чім піклуєшся дарма!
1984
Т О Б І
Поліську осінь
Свідчити молю
Що серце -
Юність відновляє стало!
Коли б ти знала,
Як тебе люблю,
Ти б дивуватись
Вік не перестала...
1987
А ми, воли, поволеньки йдемо,
Свої дороги топчем, не чужїї.
І досконалий винахід, - ярмо,
Ласкаво обійма дебелі шиї.
Погонич, познімавши постоли,
Дріма на возі, взявши пугу в руки,
Ми, лихоліттям навчені воли,
Веземо від багнюки до багнюки.
І звістку файну чуєм звідусіль,
Воляча радість душі обгортає:
Вже нас не поженуть у Крим по сіль,
ЇЇ достатньо стало в нашім краї.
Ригнувши жвачку, тягнем навпрошки:
На ратиці пускаєм нитки слини,
А на возах мугичуть чумаки
Старі пісні про долю України.
1992
* * *
Злочинність, насильства
Не мають меж!
Нахабство штрикає в лиця.
Гуманність до злочину -
Злочин теж!
Не вірите?
Озирніться!
"НЕ УБИЙ..."
Засторогу, скорботну й криваву,
Розмінявши на сльози й слова:
Спільне свято солдатської слави
Люди звично підуть святкувать.
Уквітчають високі могили
Тих, що в битвах покинули світ...
Тільки людству й донині несила
Захистити святий заповіт.
Гинуть юні.
Без зовніх кордонів.
Набрякає від крові межа.
На гранітній солдатській долоні
Нерозквітлі кохання лежать...
1993
РІКА ЖИТТЯ
Є зміст життєвий в течії ріки:
Дитинства втіхи - мілина вітає,
Бездонна круча - сиві старики.
І стремінь - зрілість, сила молодая.
Ген мілководдя - стремінь підкорив,
Стрімка вода перевесла звиває,
У чорних вирах грузом якорів
Потік могутній - в кручу обриває...
Щомить трудитись - доленька ріки.
Спішить, спішить в солоний простір моря...
Аби колись - нехай через віки,
Поменшало і гіркоти і горя.
1993
* * *
Життя в блюзнірстві круговерті
Поволеньки сповзає вниз.
Нема нічого, легше смерті.
Нема нічого, важче сліз.
Бодай собі зізнатись мушу,
Що над проваллям стоїмо.
Байдужість-крига студить душу
І серце ссе голодомор.
Убогі трубадури часу,
Засилля рекету й ракет, -
Такого ти й не снив, Тарасе,
Як ясновидець і поет.
На "развитую" вбогість духу
Поклавши довгії роки,
Земляк посмоктує сивуху
Та "гне" байдужі "матюки".
Перепродавши велич Роду,
Вже бутафорські козаки,
Ведуть заморськую "свободу"
В свої забрехані кутки.
1993
* * *
Клянуть минувшину руду
Панове в черзі за харчами,
А на Дніпровському льоду,
Вже призвичаївши біду,
Полюють мовчуни з драчами.
Ми не звикаємо до зла,
А до краси чомусь звикали:
До нас традиція дійшла, -
Красунь з сусіднього села
Мужі в дружини вибирали.
Невпинно повінь весняна,
По краплі, набирає силу.
Непереможена весна
Струмками вимете до дна
Сміття іржаве, застаріле.
Відтануть крижані поля,
Розбудять пісню дні пророчі,
Птахи повернуться здаля,
Сльозами вимита земля
Красою зачарує очі.
1993
* * *