На Землю ставить пастку звір двоногий,
Гримить зухвалих пострілів сурма
І править тризну єстество убоге,
І сподіванок райдужних нема.
Розвиднюю надію напівзрячу,
Вдивляюсь в люстро, чисте, мов зима,
В нім непохитну людяність побачу:
В очах у неї розпачу нема.
1994
ЗА КЕРМОМ
Люстерко з боку повертає
Мої шляхи, що мчать за обрій.
Неспокій, - серце подолає,
Душа, - завдячить пісні добрій.
Святкуйте версти перемогу,
За вами я не забарюся,
Додому висвячу дорогу,
Здаля коханій усміхнуся.
1994
* * *
Хай мої вірші й пісні
В серці не голосять,
Буду човгать по стерні,
Поки ноги носять.
Краще рідні ланцюги,
Чим чужі колеса!
Упаду дощем жаги
На отруйні плеса.
Плоть і кров мою візьми,
Побратим-Славута,
Розплещи поміж людьми
Душу, -
Не отруту.
1995
ДО ПОДІЙ У ЧЕЧНІ
Суспільно голий і голодний
Вовтужуся в своїм кутку.
Римую розумом холодним
Будення оповідь глевку.
Злочинство точить по краплині
Отрути й крові каламуть
І вже не віриться людині,
Що мертві "сраму не імуть".
До нас, живих, з руїн волає
В крові утоплена Чечня!
Віднині навіть лобур знає:
Імперська правда - це брехня.
1995
ЛЮБОВ НЕ ВМИРАЄ
Пісень і вишивок рядки,
На полотні і на сторінці,
Возносять крізь важкі віки
Відлуння слави українців.
Не зрозуміють наших бід
Безроди ситі і пихаті,
Зневажать древній родовід
Чужинська мова в рідній хаті.
Безсила пророста трава
Крізь мертві плити мармурові...
Любов - із тліну ожива
І воскресає в ріднім слові!
1995
МИ УК РАЇНЦІ
На цвіті раннім рясніють тіні,
Од світла добрих - осоння в злих.
На світі ранок, і в Україні
Вщухає порух діянь лихих.
Вдихаймо волю на повні груди,
Зметем з дороги сумну золу,
Вернімо долю й повагу людям,
Молитву - Богу, зневагу злу.
Без колотнечі, не поодинці,
Без многоликих своїх іуд
Розправим плечі, - ми українці,
Ми працьовитий і щирий люд.
1994
НА КАВКАЗІ
На біса й гори ці здалися
Коли б жило, як в давні дні,
В красу закохане Полісся,
Що в душу вп’ялося мені.
МОВА І МИ
Трагічна мово,
Вже тобі труну
Не тільки вороги,
А й діти власні тешуть…
Ліна Костенко
Динозавром тримавсь
На промінчикові – пуповині,
Розбудовував храм,
Боржником у високих небес.
Чужий бог кобзарям
Змилостивлювався по цеглині.
У сузір’ї якімсь
Промінець перервався і щез…
Розбудовував хлів,
Не поглянувши в небо ні разу.
У поту перетлів,
Розкрадаючи зоряний час.
На хазяйській землі
Слугували кнури свинопасу.
І, приспавши жалі,
Підкувікував їм свинопас.
О серпневій порі
Воскресало життя дивовижне.
На Чернечій горі
Заповіт не змарнів і не згас:
Хто в церквах прибере
І посіє і вижне,
Коли мова - помре,
Полишивши каліками нас?
1996
* * *
Йдемо поволеньки,
Неспіхом
Думок скеруєм блискавки.
Суспільний гнів
Зневажить сміхом
Нероб і злодіїв стежки!
Хай завдяки
Жаданій зливі
Буяє щедрий наш город,
А остогидле "праві", "ліві"
Забуде змучений народ!
1996
* * *
Видно сили невсипущі
Світ роз’єднують в імлі,
Мріють в небі райські пущі,
Тінь пожарищ на землі.
Не вшановуються гордо
Благородство і прогрес,
Бо пильнують "держиморди"
Лиш приватний інтерес.
На татарську долю Криму,
На жадане вороття,
Тиснуть грубо та незримо
Відщепенці від життя.
Усміхається суспільне
Обезкровлене лице:
"Гомонімо напіввільно,
Слава Богу і за це!"
1995
Ялта
ЯЛТІ
Чом ти мружишся до сходу,
Чи до світу сонця,
Чи на жовто-срібну воду,
Чи до незнайомця?
Все єднається у тебе:
І щастя і горе,
Над горами синє небо
Й хворе Чорне море,
Пальми, звивисті дороги,
Лаврові тераси,
Шоколадні голі ноги, -
Сервісу окраса.
Доморощене шляхетство,
Млосно - напівсонне,
І зворушливе мистецтво
Чисте і озонне.
Смак вина, повітря свіже,
Виноград і сливи.
Санаторській прісній їжі
Є альтернатива.
То ж нагальні всі потреби
Відкладати мушу,
Пригорну все це до себе,
Щоб розважить душу.
1995
Ялта
* * *
Розбуяли вітри
по землі печаль.
Морозенко хитрий
виморозив жаль,
На козацькім полі
висне жартома:,
Снігу є доволі,
а тепла нема!
Де розраді мілко
першим стане лід.
Навісна горілка
затуманить світ.
Не вшанує весен
серця сивина,
В жмуттях перевесел
не знайдеш зерна!
Паморозь колюча
не згуби хлібів!
Хай весна співуча -
не рідня журбі,
Повінню здолає
панцир крижаний,
В осінь запалає
вогнищами нив!
1996
* * *
Там де білий лебідь заскегоче,
І над плесом висвітлиться рань,
Душу вилий в полум’я пророче,
За світанком вимоленим стань.
Притамуй зорю на небокраї,
А від серця - сонце запали.
Хай віконця маками засяють,
Повсихають кола омели...
Одспівали перші й треті півні,
Тільки других - ніби й не було.
Лікували радості наївні
Від наруги місто і село.
Дочекались, - манкою в тарілку,