Укатила беда всемогущий райком,
И священник покинул церквушку распятую...
...Не могу не понять, что не в силах вернуть...
Не впервой ведь угробили... Что же ты маешься?
Мне бы горя опять по старинке хлебнуть,
Ибо водкой в Чернобыле не напиваешься..."
("Песня об отчем доме", 1986 )
Атомна катастрофа не просто на батьківщині, а фактично в його отчому домі, пробудила в інженерові-механіку і поета, і самобутнього творця авторських пісень. Разом зі своїм найпершим однодумцем і другом - дружиною Зінаїдою Салатовою-Михайлюк – він створив знаний і далеко за межами України дует "Чорнобиляни".
У той день на початку 90-х, коли ми познайомились (я тоді був головним редактором газети "Київський вісник"), мене буквально обпекла його фраза з вірша про лікарняну палату ліквідаторів, що були приречені на смерть радіацією: "І матюкались триєдино хохли, кацапи і сябри". Я тоді ще не знав, що він з повним правом може вважати себе і першим, і другим , і третім слов ’ янським братом (у Валентинових жилах текли-нуртували українська, російська і білоруська кров, цими трьома слов ’ янськими мовами і творив свої поезії), і немає принципового значення, хто загине першим – велико-, мало-, чи білорос: смерть кожного з них була особистою Михайлюковою потрійною трагедією.
...А спершу я хотів дати йому одкоша. Робочий день видався важким і , хвала Богу, наближався до кінця – було вже близько 20-ї години. До кабінету увійшов невисокий, кремезний, лисувато-лобастий чоловік з розкішною сивою бородою. "Доброго здоров ’ я, - сказав він, - приніс вам трохи віршів, може, зацікавить?" Та які там вірші, майнула думка, і я намагався чемно відмовити, що, мовляв, газета в нас громадсько-політична, що папір страшенно дорогий, а грошей не вистачає навіть на зарплату, що навряд чи якась газета сьогодні може дозволити собі розкіш друкувати поезію. Він нічого не одповів, тільки скрушно похитав головою – мовляв, на інше й не сподівався - і якось так пронизливо й болісно на мене глянув... "Ну, добре, давайте почитаємо", - не встояв я під його поглядом.
Перший вірш, наклацаний невмілою до друкарства рукою на благенькому жовтуватому папірці. "І матюкались триєдино"... Беру. Другий листок:
"Шкутильгають права і закони
І, з ’ єднавши старе і нове,
По канонах сибірської зони
Незалежна держава живе."
Третій:
"Не треба скиглити,
Дарма!
Осточортіло!
Устигла вижерти юрма
І дух і тіло!
Все розтягли і пропили,
Порозкрадали...
Себе панами нарекли,
Щоб ми – пропали..."
Четвертий, п ’ ятий... десятий... п ’ятнадцятий... Беру, беру, беру ... "Все, більше немає з собою. Якщо треба – завтра ще принесу", - він усе ще не вірив, що його доробок прийнято, і, я відчував, боявся повірити, що його буде оприлюднено...
А невдовзі, на роковини Чорнобильської катастрофи, ми вирішили надрукувати кілька віршів В.Михайлюка. Кілька вибрати не вдалося – один твір видавався сильнішим за інший. Крутили з відповідальним секретарем Світланою Шмельовою газетну сторінку і так, і сяк, знімали з неї то один чорнобильський матеріал, то інший, аж доки не зрозуміли, що треба віддавати "під Михайлюка" всю полосу. Потім знайшли малюнки на чорнобильську тематику художника Петра Ємця – вони ніби впали на шпальту хрестом. А в серцевину того хреста аж "попросилося" фото самого Валентина - у білій вишиванці, з гітарою. Заголовок вирішили дати прямо на темному тлі цього фото, і, здається, він народився сам – "Прип ’ ятий до Прип ’ яті"...
Це число газети мало колосальний резонанс, до редакції дзвонили й писали зі Львова й Луганська, Одеси й Тернополя. "Київський вісник" відкрив Україні поета дивовижної сили, напруги і почуттів, а я здобув собі друга такої вірності і щирості, які трапляються в житті один раз. "Благословив мене Савенко в похід Чорнобильським хрестом", - напише пізніше Валентин у одній зі своїх поезій. Ні, друже. Це природа благословила тебе таким даром, таланом і серцем, які винесли тебе на гребінь громадського визнання.
Я завдячую долі, котра звела мене з людиною непересічного обдарування, дивовижної душевної щедрості і сили. Він був таким високонедосяжним і таким простим і земним воднораз. До нього тягнулися люди, щоб зарядитися енергетикою любові і добра його душі. Спілкування з ним було розкішшю і багатством. Де б ми з ним не зустрічалися потім – чи в моєму кабінеті президента Національної телекомпанії, куди, бувало, він заходив просто так, без потреби, а щоб, скажімо, почастувати хлібом і смачнющим свіжим салом, з яких витворював фантастичні "скибанці"; чи в міністерських апартаментах Голови Держтелерадіо, ким я став незадовго до його смерті, чи в кабіні його старенького "Запорожця" без переднього сидіння, чи вдома на кухнях у когось із нас двох – я завжди був для нього Сашком, а він для мене, незважаючи на різницю в 20 років, - Валею, Валентином...
Я заздрю тобі, шановний читачу. Перед тобою зараз скромно видана ще непрочитана тобою книга поезій. Я знаю, що попереду в тебе – одкровення, потрясіння відкриття і просвітлення. Попереду в тебе – материк Михайлюкової душі, прилучившись до якого ти станеш незмірно багатшим, чистішим, совіснішим і ... кращим.
... Це неправда, що друзі помирають. Вони просто йдуть кудись далеко, але все про тебе знають, бачать тебе і розмовляють з тобою. Принаймні я і зараз, перегорнувши останню сторінку його останньої збірки поезій, чую тембр його голосу.
Почуйте його і ви...
Олександр Савенко
РІДНОМУ ЧОРНОБИЛЮ
* * *
Лежить, мов жорно, клятий атом,
Життя вкорочує щодня.
Біда жирує язиката.
І розбазікує брехня.
На серце тисне каменюка,
І доля, змалечку руда.
Кляне оту щоденну муку,
Що діточок малих з’їда.
А темпи тиснуть навіжені,
Наївні душі земляків
І їхні дулі у кишені,
І пам’ять добрих козаків.
Що не вернулись в рідну хату,
Бо кожен щирий голос мав,
І правду, биту і розп’яту,
З багна і крові піднімав.
1986
ДО ПРОРОКА
Зніми тягар з душі моєї,
Сповий розхристані слова,
щоб на розтоптані лілеї
Не впала марно голова.
Землі святої мову й вроду,
Оборони й благослови,