Вона вже переконалась — Юн розуміє все блискавично. Треба тільки пов'язати слово з поняттям, і в ту ж мить виявлялось, що він володіє потрібним, ба значно вищим засобом пізнання.
Замислшись, Юн крутнув на пальці каблучку, де виднілись якісь вирізьблені знаки. Може, то якийсь апарат, а може, Юн просто збирався з думками, дивлячись на неї?
Він рішуч накреслив два кола на клаптеві паперу, з'єднав їх рискою і написав: 11,8.
— Що це, Юне?
— Сонце. Твоє. Моє.
— Що означають оті цифри? Ага… Ти летів до нас. так довго?! Майже дванадцять років. Коли ти вилетів з своєї планети, у нас збігав 1949 рік, мені було сім років і тітка виряджала мене до школи.
Агнешка згадала вулиці в руїнах, будинки, що зяяли пустими вікнами. Робітники накидали сталеві троси на стіни й валили їх. Отак під стіною, яка впала, загинула під час повстання[9] її мати. Вона поспішала на поміч пораненим…
Дівчина зустріла здивований погляд темних очей і опанувала себе. Не можна думати про минуле поруч з Юном, бо не можна про те говорити…
— Скільки ти мав років, коли вилетів до нас? — швидко спитала вона.
— Стільки ж.
— Як це?
— Я спав. І тоді час, — шукав він потрібного вислову, — час буває інший.
— А час на твоїй планеті такий самий, як і наш?
— Ні. Інший.
Марцін занепокоєно крутнися біля намету — хотів швидше розповісти Агнешці про сліди, які знайшов над ущелиною. Станція поволі пустіла. Дехто s туристів пішов до крамниці, інші засмагали на траві. Можна вже покинути варту.
— Агнешко, — зазирнув він до намету, — вийдіть на хвилинку.
— Марціне, — вимахувала вона папером, — заходь! Саме про тебе думала! Дивись! Дивись! Це Юнове сонце знаходиться на відстані дванадцяти світлових років од нашого! Розумієш? Юн прилетів з такого далека!
Хлопець забув і ущелину, і туристів, і все на світі.
— Дванадцять світлових літ, — розмірковував він, — то ми можемо дізнатися, як називається Юнове сонце.
— З якого боку ви прилетіли?
— З південного сходу, — відповіла за Юна Агнешка. — Ти показував мені першого дня, так, Юне?
— Отже, треба зателефонувати до Астрономічного товариства. Цих даних їм досить, аби визначити зірку?
Агнешка підвелася з стільця. Справді, як це їй не спало на думку. Молодець Марцін!
Пошта прийняла замовлення, і телефоністка сама знайшла потрібний номер. Агнешка дякувала з усмішкою, якої телефоністка не бачила, але відчула в її голосі й стала ще люб'язніша. Швидко з'єднала з Варшавою.
— Щиро дякую, — мовила Агнешка, та, почувши чоловічий голос, кахикнула й змінила тон: — Алло! Варшава! Це Астрономічне товариство? Драстуйте! Говорить гарцерська метеорологічна станція в Бсщадах. Вибачте за клопіт, але нам потрібні дані: яка зірка знаходиться на південнім сході, на відстані 11,8 світлових літ од нашої сонячної системи? Ні, для вікторини. Спасибі. Зачекаю.
— Вельми ґречний співрозмовник обіцяв попросити до телефону когось з астрономів, — шепнула вона Марцінові. В трубці зашаруділо, і Агнешка, насупивши брови, ловила кожне слово, іноді підтакуючи.
— Слухайте, — сказала вона по розмові. — Твоє сонце, Юне, називається Тау Цеті. Та зірка Тау — в сузір'ї Цеті, або Кита. То зимове сузір'я, взимку воно піднімається високо на нашому небі, і його добре видно. Влітку сходить рано, важко його побачити, бо висить низько над обрієм. Астроном мені сказав — поблизу нашої сонячної системи знаходиться чотирнадцять зірок, схожих на наше сонце. Поміж них і Тау Цеті. Довгий час в обсерваторії Грін Ненк ловили сигнали з Тау Цеті, та почули тільки невиразні шуми. Нині дослідження перервані, але невдовзі відновляться. Ти допоможеш нашим ученим, Юне!
Щоки їй палали, очі блищали, світле волосся ясніло в сонячному промінні, що пробивалося крізь шпари в наметі.
Марціна аж тіпало з нетерплячки. Юн почав нарешті оповідати про свою планету! Агнешка ж, замість слухати, повторювала давно знані з преси відомості про невдалі спроби людей полетіти на інші планети. Юн дивився на неї і зачудовано глухни.
— Як ви називаєте свою планету, — перебив її Марцін, звертаючись до гостя, — Юне, як ви називаєте свою землю? — І торкнувся його рукава.
Юн подивився на нього, ніби збудивсь від сну.
— Я тебе слухаю…
— Питаю, як називаєте свою планету?
— Атіс.
— А яка вона?
— Колись покажу.
— Намалюй, Юне, прошу тебе! На тобі олівець, навіть в чотири кольори. Батьків!
— Намалюй, — підтримала хлопця Агнешка, — це нам дуже цікаво.
Юн накреслив кулю й намітив на ній обриси невеликого континенту, потім розширив їх іншим кольором. Вони нахилились над малюнком, не розуміючи, що до чого.
— Материк, — поволі проказав Юн. — Материк справжній, давній, а то повий, доданий…
— Ви осушуєте океани, — здогадалась Агнешка, — достоту як у Голландії. Знаєш, Юне, одна з європейських країн чверть своєї поверхні відвоювала од моря. Ця чверть лежить нижче рівня моря. А то що? — показала вона на заштриховані острови, розкидані по океану.
— Острови. Штучні.
— Он як, штучні!
— А які у вас є звірі? — допитувався Марцін. Коли б хоч Агнешка не заходилася розповідати про радянські поселення на Чорному морі й про повітряні міста, які збираються будувати японці!
— Звірі? У воді. Багато.
— Риби?
— І риби.
— Ага, у вас є морські звірі, мовби наші кити або дельфіни. А на материку?
— Теж є.
— А що ви їсте?
— В океані є маленькі… — Юн шукав потрібного слова.
— Планктон, вигукнули враз. — Готуєте його дома чи на фабриках?
— Дома ні.
— Він смачний?
— Авжеж.
— А яка енергія рухає у вас поїзди, освітлює будинки?
Юн замислився і за хвилину мовив:
— Різна. Не така, як у вас. Але сонце і вода теж.
— Ви використовуєте сонячну енергію, — здивовано сказала Агнешка. — Недавно в Америці відбулася міжнародна конференція з цього питання.
Знадвору почувся брязкіт судків. Певне, з табору принесли обід. Дівчина вискочила з намету.
— Марціне, — покликала хлопця перегодом. — Не дивуйся, коли обід буде без м'яса. Вони там не їдять нічого такого.
— Невже?
— Справді. Ти ж чув — вони готують їжу з планктону. І чинить слушно, бо їсти м'ясо — це варварство. Колись і в нас ніхто нікого не вбиватиме Тільки коли це буде?
— Але ж Юн не наїсться! — вигукнув хлопець, зазирнувши до судка. — Сьогодні немає ні галушок, ані пиріжків з сиром, сама шинка з картоплею та морквою.
— Напряжи яєчні.
Марцін стояв над плиткою, що пашіла жаром, і кидав Гані шматки м'яса. Пес притьмом глитав їх і дивився на хлопця очима, повними чекання.
— Все сам би поїв, — Марцін розбив яйце об край пательні й вилляв його в масло, що аж шкварчало, — а що я їстиму?
Проте знав — він не торкнеться тієї шинки. Навіть коли б Агнешка й дозволила, він не їв би крадькома, потай від Юна. І так вже багато чого приховують від нього.
По обіді Агнешка зробила ще одну несподівану пропозицію.
— Слухайте, — заявила вона, — треба глянути, як там зореліт. Марціне, може, зателефонуєш вожатому, аби прислав когось на станцію?
— Навіщо знімати такий шарварок? — насипався на неї хлопець.
— Залишишся сам?
— Звичайно. Про всяк випадок попрошу Антка, щоб сидів біля телефону. Хто-хто, а він зуміє цілий день протинятися там, і ніхто уваги не зверне.
— Цілий день? — повторив Юн.
— Так, поїздка триватиме довго. До гори далеченько. Треба їхати автобусом, а потім сходити пішки вгору, — пояснив Марцін Юнові, мов малій дитині.
9
В серпні 1944 р. в окупованій німецько-фашистськими загарбниками Варшаві спалахнуло народне повстання. Закінчилося поразкою повсталих.