Одного дня до них пробрався вожатий разом з табірним, вони принесли їжу на кілька день. Про щоденне постачання тепер не могло бути й мови. Дерева в лісі тривожно тріщали, на стежці лежали попалені бурею стовбури.
Агнешка і Марцін висунули гасло: одягни, що маєш, і тримайся. Та хоч понатягували на себе по кілька светрів, все ж мерзли й заздрили первісним людям, які розпалювали багаття в печерах. Адже їхній намет для цього не годився.
Юн не нарікав на холод. Його захищав незвичайний одяг, зроблений наче з піни, теплий і м'який.
П'ята ніч минула спокійно, і Агнешка прокинулась у добрім гуморі. Вмиваючись дощовою водою, чула за перегородкою шепіт, сміх.
— Агов! — крикнула вона, надягаючи сукню. — Приходьте сьогодні до мене, зготуємо тут сніданок. Не сидіти ж мені у вашому розгардіяші.
— В якому розгардіяші? — обурився Марцін. — Юне, вона нас ображає!
— Мої бідні, скривджені, — засміялась вона, — вилазьте вже з-під ковдри й негайно вбирайтеся. Бо я страшенно голодна.
У відповідь почувся приглушений сміх, і Марцін постукав у стовпчик, питаючи офіційним тоном:
— Дозвольте зайти?
— Дозволяю, — сказала, встромляючи у волосся останню шпильку.
Широка завіса-ковдра піднялася, і увійшов Юн. В його руці парував чайник. За ним Марцін ніс тарілку з бутербродами, жонглюючи нею, ніби справжній офіціант.
— Все вже готове? — вигукнула Агнешка здивовано.
— Ха, — сказав Марцін, — поганої ви про нас думки. І про наш куток теж. Не хочу ображати, але в нас вигідніше, правда ж, Юне? Сидітимемо на нашому тапчані, наче кури на сідалі.
— Принаймні не поснете зразу по сніданкові, — відрубала вона.
— А що робитимемо?
Зіщулившись, дівчина намагалась нагріти руки гарячою склянкою з чаєм.
— Що робитимемо? — повторила замислено. — Юне, чи не хочеш розказати про ті часи, коли твої предки прилітали на Землю? Ти почав був, пам'ятаєш, але буря перебила нашу розмову. Я навіть не певна, чи правильно тебе тоді зрозуміла. Вони жили на Атлантиді?
— Так. І звідти прилітали на Блакитну Планету. Де знаходили людей, навчали їх того, що самі вміли.
— Тоді люди на землі були дикі?
— Дикі? — не зрозумів Юн.
— Первісні? — поправилась.
— Атож. Мої брати жили довгеньке на Блакитній Планеті, а коли навчили людей всього, що вважали за потрібне, відлетіли. Але не всі. Частина їх лишилась на Атлантиді.
— Може, тому, що острів був такий прекрасний?
— А ти знаєш про те, що він був прекрасний? Скажи, що знаєш про нього?
— Небагато, Юне. Власне, єдине: це легендарний, оспіваний поетами острів, втілення мрій про вічну весну, щастя, про місце на Землі, де ніколи не було злигоднів, ненависті, недуг.
Він схвально кивнув головою.
— А як трапилося, що ти прилетів, Юне?
— Настав час, коли треба заново вивчити околиці нашої галактики. Непокоїло те, що протягом століть не надходило вістей з Блакитної Планети.
— А чом цього не зробили раніш?
— Мої брати були дуже далеко. Але я народився вже на Атісі.
— Чи завжди ви літаєте поодинці? — не витримав Марцін.
Юн відповів перегодом:
— Ні.
Агнешці здалося, ніби це запитання дуже прикре Юнові; вона виразно глянула на Марціна, бажаючи покласти край розмові.
— Йдіть погуляйте, — мовила вона, — а я тим часом зготую що-небудь на обід. І заберіть Гапу.
Щойно стихли кроки і веселий гавкіт, як на галяві знову захлюпала вода під чиїмись ногами.
«Мабуть, прибув поїзд з Сероцька, і листоноша вирішив прийти сам», — подумала Агнешка.
Набрякле вологою полотно вхідної запони зашаруділо, підняте вгору, і війнуло духом мокрої землі.
— Лист? — спитала.
— Лист, — засміявся захожий, скидаючи плаща. — І на додаток обід. Голос знайомий! Хто ж це?
— Не впізнаєш? Невже я так змінився?
— Тадеуш! Ти ж змарнів! Як до нас дістався?
— Дорогу полагодили, і я любесенько приїхав поїздом. І не дивись на мене так стривожено, я справді чуюся добре. Невже маю такий вже кепський вигляд? — він провів рукою по чисто поголеному обличчю.
— Та ні, все гаразд, тільки очі запали… Чому не попередив, що приїдеш?
— Хотів зробити несподіванку. Ти не рада?
— Рада, — мовила вона непевно, думаючи з полегкістю, що Юна зараз немає. — Ти залишишся з нами, Тадеуше?
— Взагалі так. Але, коли можна, звільни мене сьогодні на півдня. Мені треба поговорити з хлопцями про метеорити. Розповім їм при нагоді про метеорит з Орщелі, де вчені знайшли сліди органічного життя поза Землею. Цікаво. Еге ж?
— Цікаво…
— На ранок метеорологи обіцяють погоду, і Віктор наміряється з хлопцями піти на розшуки того клятого метеорита. Але це вже востаннє! Агнешко, в тебе якийсь чужий голос. Чому? Гніваєшся, що лишив тебе саму? Віктор зіпсував усю справу. Довго тримав Антка і того гладуна у себе. Але тепер усе зміниться. Завтра повернемося всі, і ти будеш вільна, мов пташка. Чуєш, Агнешко?
— Але ж, Тадку, мені добре з Марціном, він справді тямущий хлопець. Здається мені тільки, Віктор дарма шукає метеорит, який і взагалі не падав…
— Певніше, впав, але менший, ніж гадають. Рідко падають з неба велетні, як в Арізоні чи Алжірі… Пултуський метеорит, приміром, важить заледве кілограм і тридцять грамів. Не легко знайти таку дрібницю серед маси каміння. Та вилазь, Агнешко, з того темного кутка! В таборі оповідають дива про твою вроду. Пані докторка тобі заздрить. Ану кажи, чи не закохалась часом в якого мандрівника? Тільки в кого? Тут же немає живої душі. Намети складені…
— Питимеш чай, Тадку? — перервала його Агнешка, швидко схоплюючись з тапчана.
Дівчина полегшено зітхнула, коли нарешті він пішов. Це, мабуть, щастя, що вожатий так уперто шукає метеорит. Завдяки цьому збережено ще півдня. Адже Тадеуш повернеться вранці. Його гостре око відразу помітить незвичайний Юнів одяг, його мову, все…
Почне питати, звідки приїхав той «мексіканець». З якого міста? Чи давно живе на станції?
Вона добре знала Тадеуша. Він конче примусить Юна прописатись: «Юн Атлан. Прибув з планети Атіс, сонячної системи Тау Цеті. Народився… року?» Гм. Це залежить від того, як він лічить час.
Ні, Юнові не можна тут лишатися. Він мусить зараз же відлетіти. Перебуде кілька день на кораблі, а вона тим часом, звільнившись від обов'язків на станції, поїде до Варшави й підготує зустріч.
Найгірше, що все треба зробити зразу. Схопила олівець і на аркуші наперу написала:
1. Зателефонувати в міністерство закордонних справ, домовитись про зустріч.
2. Лист особам, з якими зустрінеться Юн: Генеральному секретареві ООН. Головам урядів…
Облишила писати і замислилась.
А може, передусім познайомити Юна з найвидатнішими вченими? Напевно, вони краще зрозуміють одне одного. Кого вибрати? Енергійно дописала: «Міністр порадить…» — і одклала папір.
Але ж треба врешті розповісти Юнові про недобре в житті Блакитної Планети. Важко… Цьому треба присвятити останній вечір.
Хукнула на захололі пальці. З чого почати? Може, з далекої минувшини? З Атлантиди? Кинулась до пакунка. Певно ж, сумлінна пані Анна надіслала потрібні матеріали.
Швидко розв'язала шпагат і витягла книжки й листа.
«Моє миле дитятко, — писала пані Анна, — ти дала мені надто мало часу, аби виконати твоє прохання. Як же я можу прислати «все про Атлантиду», коли на цю тему написано тисячі книжок, не кажучи вже за спеціальні статті. Хто тільки не писав про загиблий континент — письменники, вчені, авантюристи… Знайдеш в пакункові два діалоги — «Крітій» і «Тімей», в котрих Платон, посилаючись на Солона, наймудрішого з семи грецьких мудреців, подає дивну, але «надміру правдиву» повість, котру чув від єгипетських жерців.