— Ремствуєш, що не ходив в експедицію? — спитав Антек у Марціна. — Правда, знайшли ми там хіба що дірку під бублика, але взагалі було чудово. Зустріли справжнього негра з Гани, студента Варшавського політехнічного інституту. Гарний хлопець! Дзядек-старший сфотографував його з нашою групою і пообіцяв прислати фото. А вчора ввечері була тривога. Міліція ловила хуліганів, які вибили шибки в готелі. Там був і отой довготелесий, котрий дражнив Гапу, отой Мотоногий з «Кита».
На блідих Агнещиних щоках спалахнули рум'янці, і Марцін прочитав у її очах думки Плутарха про балакунів. Уникаючи її погляду, заходився читати листівку.
— О, — сказав він, аби змінити тему, — тато пише: деякі забобони дуже давні, вже вавілоняни вважали, що коли кіт перебіжить дорогу, ліпше звернути з неї, бо добра вже не сподівайся. Ага, додає тато, якби люди пам'ятали про свої досягнення в науці, то не було б у їхньому житті ніяких темних періодів, бо на таблиці, знайденій в Куюнджику, записано математичну дію з результатом 125 285 200.
— Взагалі кіт не приносить лиха, — пояснив Антек, — не знаю, що б уже мені й було, коли б щоразу, як мій кіт Амік перебігав дорогу, траплялася біда. А де Гапа? Гап, гап, гап, ходи до мене!
— Гапа знайшов хазяїна, — рішуче виголосила Агнешка.
— Мені треба відписати батькам, — крикнув Марцін і побіг до столика під буком.
Він довго розгладжував папір, пробував перо, шукав натхнення в білих хмарах, котрі повільно пропливали по небу. З досвіду вже знав, що листи, написані за такої ситуації, неодмінно виходять на «ю» і «ли», наприклад: «Почуваю себе добре. Ходили на екскурсію. Оглядали прегарні місця».
Взагалі міг би й не писати. Незабаром зміна закінчиться. Він поїде з батьками на острів Волін. Ще недавно він мріяв про цю подорож. Але тепер волів би зостатися тут якомога довше, бути біля Юна, полетіти разом з ним, як Агнешка. А може, лишитись? Може, батьки й погодиться. Перо жваво забігало по паперові.
«Кохані тато, мамо й дорога бабусю!
Дозвольте мені приїхати до вас пізніше, одразу до Мендзиздроїв. Хотів би ще раз піти на екскурсію. Почуваю себе добре. Буря не завдала нам шкоди. Сьогодні розклали намети, які раніше мусили скласти. Туристів зараз немає. Останнього листа зміг переслати вам, дякуючи вожатому, який прийшов до нас у бурю.
Цілую вас. Ваш Марцін».
З намету долинав Агнещин голос. Марцін чув, що вона просила Антка й Дондка по її від'їзді послати до Ветліна пакунок з її речами, вони не вмістилися в рюкзакові. Потім всі пішли ставити намети.
Хлопець марно пробував порозмовляти з Агнешкою. Вона знову стала суворою Міс Квіз. На всі запитання одказувала коротко: «Згодом». По обіді заходилася передавати станцію Тадеушові, й Марцін не міг до неї навіть підійти.
За вечерею Агнешка сказала:
— Я зараз прощаюсь з вами і дуже прошу Тадеуша, аби мене ніхто не проводжав, поїду завтра першим автобусом.
Марцін несміливо подав їй листа. Поклала його в кишеню і, не дивлячись на хлопця, мовила:
— Обов'язково передам.
Вранці Марцін прокинувся від того, що його шарпали. Перехилившись з свого ліжка, Антек торсав його за плечі.
— Прокинься. Немає Агнешки!
— Немає? — повторив Марцін і позіхнув, аби виграти час. — Ну то й що? Вона мала виїхати.
На галяві перед наметом стелилась ранішня імла. З лісу чувся несміливий спів перших пташок.
— Але ж вона вийшла вночі. І одягнена якось дивно, в скафандрі, чи що…
— Приснилось тобі.
— Я не такий, як ти або Дондек, і мені не з'являються привиди. Врешті одяг не має значення, опріч того, вночі все видається трохи іншим. Але куди вона пішла? Вночі ж автобуси не ходять? Чекаю, чекаю, аж вона не повертається.
Ось тобі й маєш. Антек готовий по тривозі підняти на ноги Тадеуша і навіть весь табір. Почнуться розшуки, телефонні дзвінки.
— Агнешка — сновида, — спробував Марцін пожартувати.
День почався зле, Марцін блукав біля наметів, чогось чекаючи. Тадеуш запровадив нові порядки. Камінь зняли зі шпорки, а пояснення з дошки. Відтепер станція «Під планетою» має подавати всі відомості серйозно.
Перед полуднем зателефонувала міжміська. В трубці щось довго гарчало під акомпанемент протяжливого крику:
— Варшава! Це Варшава, Варшава…
Він уже втратив надію щось почути, коли здалека долинув Агнещин голос.
— Алло! Станція? Тадеуш? Ні? Ах, то ти, Марціне, як добре, власне кажучи, саме ти мені й потрібен. Слухай, Марціне, мене непокоїть Юн. Треба, щоб ти був з ним! Згода?
Марцін не міг вимовити й слова.
— Твоя мати погодилась, — вела далі Агнешка. — Гадає, ти сам утрапиш до Мендзиздроїв. Ну то як? Поїдеш? Сьогодні? Зараз?
— Гаразд, — відповів Марцін басом, бо раптом захрип.
— Дати тобі аспірин? — спитав Антек, зазираючи до намету.
Марцін махнув рукою, аби той не заважав. Агнещин голос віддалявся, губився в шумі, розмовах, запитаннях телефоністки:
— Говорите? Говорите? Говорите?
— Їдь зараз же, Марціне?! Чуєш?
— Але ж я не знаю дороги! Як туди їхати?
— До Гірських Берехів і далі по знаках. Побачиш на карті, вона лежить в зеленій теці.
Карта?! Геть про неї забув!
— Чи справді?! — крикнув, але в трубці чулись лише далекі розмови й одноманітні питання:
— Говорите? Говорите? Говорите?
Настала хвилина тиші, і телефоністка промовила виразно десь близько:
— Розмову скінчено. Варшаву відключено.
— Звідки телефонували? — спитав Дондек, входячи до намету з шматком хліба.
— З Варшави. Я мушу виїхати, — підбіг до столика.
Зелена тека лежала зверху. Витяг листівки, нотатки. Карти не було.
Цілу годину Марцін просидів під буком, силкуючись пригадані загублений маршрут. Бачив його тільки раз, побіжно, через Агнещине плече. Що ж то за гора? Яворнік? Насічне? Чому не спитав хоч назву? Мимоволі глянув на бук, може, вітер порвав і закинув десь на гілля або в траву цю карту. Та коли б навіть так і трапилось, однаково дощ усе змив би.
Антек старанно скородив витоптану траву грабельцями.
— Що ти шукаєш, — нарешті спитав він, — може, допомогти?
— Так, дрібниці…
— Коли будеш в Мендзиздроях?
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Бо я, по-перше… Їду не туди. Буду тут недалечко…
— Ага, в Ветліні, розумію.
— Поблизу Ветліна…
— Ще одна таємниця, — з жалем сказав Антек. Попрощалися холодно. Тадеуш улаштовував якісь справи з групою туристів, які з'явились по обіді. Він крикнув:
— Здоров, Марціне! Зичу тобі сонячних днів на морі!
Антек подав Марцінові руку, як чужому.
— Бувай! Я не дивуюсь, що від'їжджаєш. В цьому році вакації видались надзвичайно невдалі.
Поспішаючи, хлопець забув про Дондка, але той наздогнав його і втиснув йому в рюкзак чималеньку напхану торбинку…
— Ти хочеш їхати без харчів? — докірливо кинув він. — Коли є що їсти, краще думається!
— До побачення, Дондку, до побачення.
І хлопець ще раз оглянувся на крислатий бук, в тіні якого так гарно відпочивалось. На антені, де любили сидіти сороки, гойдалась трясогузка.
Щось захрипіло, рипнуло… птах схопився і злетів.
«Коли мені тебе забракне…» — почулася мелодія.
— Добре, що Гапи немає, — зітхнув Марцін, — він би своїм скавулінням посилював звучання. При Агнешці рідко траплялись такі штуки. Тадеуш виполошить усе птаство довкола.
— Принаймні туристи здалека почують нашу станцію, — не згодився Дондек, — а ми ж насамперед для туристів.
І приязно помахав рукою на прощання, так смішно, мов витрушував невидиму ганчірку.
Їхати було важко. В автобусі штовханина, давка, а тут ще сердитий кондуктор заборонив одчиняти вікна.