Свiжа оригiнальна поетика Яновського сприймалась у спорiдненостi з мистецтвом Довженковим: художнi образи-символи такого ж повноцвiття i внутрiшньої мiсткостi, тiльки що в одного вони розгортались на екранi, а в його побратима лягали на папiр, шикуючись у рядки сучасного епосу, в повноголосi, перейнятi, може, з народної думи речитативи.
I в самiй особистостi автора «Вершникiв», як нам уявлялось, неодмiнно повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужнє, адже без цього неможливо було б створити книгу, що сприймається як гiмн мужностi людськiй, незламнiй доблестi духа.
Були потiм фронти, але й там, серед жахiття вiйни, серед чорних її ураганiв блакитнi вежi Яновського не переставали для багатьох iз нас iснувати. Недарма ж десь пiд Кенiгсбергом на грудях у полеглого бiйця знайдено було прострiлений примiрничок «Вершникiв», в останнiй любовi прикипiлий до солдатського серця.
Особисто з Яновським я познайомився далеко пiзнiше, анiж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рiк, коли були написанi «Альпи» i треба було вирiшити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києвi журнал, що його редагує Яновський… Надiйшли потiм до Днiпропетровська рядки, написанi його рукою: вперше тодi довелось побачити почерк Яновського, рiвний, красивий, просто сказати б, елегантний…
Нарештi – через довгi лiта – судилась нам таки до ля зустрiтися з ним самим,– уже сивим та стишеним, скромно усмiхненим нашим Юрiєм Iвановичем! Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених «Вершникiв», був вiн саме такий; яким i вимрiяла його колись студентська уява. Iнтелiгентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами… Людина чулої, вразливої душi, людина красива, делiкатна! Та почувалось, що при всiй делiкатностi i зовнiшнiй мовби поступливостi є в цiй людинi той метал, що наскрiзь дзвенить у «Вершниках»: метал гiдностi й гордостi народної, внутрiшнiй запас некрикливої мужностi, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає нiщо, i не затягне цю людину мiщанське болото, i не стане вона заживати ласки цiною самоприниження, i що є в неї принципи, для неї святi…
Змордований хворобами (та й не тiльки хворобами), Яновський, проте, старався нiколи не виказувати перед iншими свого болю, своїх внутрiшнiх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врiвноважений, вiн ще й котрогось iз своїх колег мiг пiдбадьорити, якщо помiчав у нього смуток в очах.
– Бiльше юмора,всмiхаючись, казав з наголосом на «pa».Тримайся, друже…
«Бiльше юмора» - це була, здається, улюблена його примовка.
Всмiхався ось так,коли весело, коли гiркувато,– i далi, коректний, зичливий, з спокiйною гiднiстю йшов у життi. Та ще мав щастя бачити поруч себе вiрного друга, оту славну Тамару Юрiївну, зворушливу в безмежнiй вiдданостi до свого Юрiя Iвановича.
Якось зустрiчаємося з ним на вулицi,– провесiнь, ранок, все мiсто в ласкавому сонцi…
– Якщо не квапитесь, ходiмте подивимось Київ. Здається, в тi днi вiн саме працював над своїми «Київськими оповiданнями». I ось ми без поспiху, довго йдемо, то спускаємось вниз до Хрещатика, то знов – iншими вулицями – пiдiймаємось, i день над нами такий свiтлий, прозорим сонцем налитий, i все довкола мовби незвичайне, iскриться вгорi краса Києва одвiчна, чудом врятована, а при землi подекуди ще руїни волають – слiди вiйни, i це такий стан, коли почуття тебе переповнюють, а слiв, щоб їх виповiсти, нема… Нiби й розмови якоїсь особливої тодi мiж нами не було, а чомусь назавжди запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, мiсто в мерехтючому сонцi, i Яновського весняна тiнь на київському камiннi…
I ще одне враження, вже з недавнiх лiт. Компанiївський степ, ним оспiваний, i людей сила, народне барвисте свято – степовики разом з численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 рокiв виповнилось би зараз йому. Ювiлей – без ювiляра. Одначе вшановують, як живого. Збурунився весь цей край – край майстрiв-хлiборобiв, людей щирих, привiтних, трударiв невсипущих, тих, що в полi – вiд зорi й до зорi… I свято в них – з розмахом, широке, щедре, на весь розгiн степевої душi. Не пошкодували працi, щоб увiчнити пам'ять земляка: красується на узвишшi нова школа-десятирiчка, що вiднинi носитиме iм'я автора «Вершникiв», в центрi села споруджено Меморiальний музей Яновського, тут .же поруч вiдкривають пам'ятник письменниковi.
А неподалiк у видолинку, на мiсцi хати, в якiй колись народився майбутнiй майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливi материнi руки, народна фантазiя спорудила – для надiйностi та довговiчностi – пам'ятний знак i зовсiм оригiнальний: брилу гранiту кiльканадцяти тонн невiдомо як, невiдомо звiдки степовий люд притягнув аж сюди, переправив, здається, з берегiв Ятранi чи iншої неблизької рiчки. I та ж рука народу, що колись кувала залiзну троянду революцiї, зараз накарбовує на гранiтi iм'я її спiвця, пише його на монолiтнiй, циклопiчних розмiрiв брилi, що нiби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути вiки.