Обидві жінки і пан Хейнц зібралися в призначений час у призначеному місці, довго радилися і зрештою дійшли згоди.
Усі втрьох вирішили вкоротити собі віку.
Пані Хейнц повернулася додому і застрелилася із револьвера. Тоді пан Хейнц і закохана в нього двадцятирічна дівчина збагнули, що по смерті пані Хейнц ніщо не перешкоджає їхньому щастю, і тепер немає жодних підстав накладати на себе руки. Вони вирішили не вмирати, а одружитися. Але судові власті розцінили все це зовсім інакше й заарештували їх».
Яке тривіальне розв’язання справи!
(Див. ранкові нью-йоркські газети від 25 січня 1921 року).
Припустімо, що якомусь драматургові-невдасі спаде на думку показати подібний випадок на сцені.
Можна з певністю сказати, що його творча уява насамперед постарається будь-якими засобами підсилити вірогідність безглуздого вчинку пані Хейнц.
Але з такою ж певністю можна передбачити, що хай би яких героїчних зусиль доклав драматург, дев’яносто дев’ять театральних критиків із ста запевнятимуть, що самогубство таки безглузде, а сюжет п’єси невірогідний.
Бо наше життя з усіма його нісенітницями, великими й малими, має ту неоціненну перевагу, що любісінько обходиться без тієї безглуздої вірогідності, якій мистецтво вважає за свій обов’язок підкорятися.
Безглуздя, що відбуваються в житті, не мають потреби здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді — на противагу безглуздям у мистецтві, котрим необхідно бути вірогідними, аби здаватися істинними. І тоді, ставши вірогідними, вони перестають бути безглуздими.
Випадок у житті може бути безглуздим. Твір мистецтва, якщо це дійсно твір мистецтва, не може собі цього дозволити.
А звідси висновок: вважати твір мистецтва безглуздим і невірогідним з погляду вимог життя — нерозумно.
З погляду вимог мистецтва — так, з погляду вимог життя — ні.
У природі є світ, що його вивчає зоологія, бо він населений тваринами.
Людина також належить до тваринного світу.
Зоолог, говорячи про людину, може сказати, наприклад, що ця тварина не чотиринога, а двонога, і що в неї немає хвоста, як от у мавпи, осла або павича.
Людину, про яку говорить зоолог, ніколи не спіткає таке нещастя, як, скажімо, втрата ноги і заміна її дерев’яною чи втрата живого ока і заміна його скляним. Людина, котру вивчає зоолог, завжди має дві ноги, і жодна з них не дерев’яна, у неї завжди двоє очей і жодне з них не скляне.
Сперечатися з зоологом марно. Коли ви покажете йому людину з дерев’яною ногою чи зі скляним оком, він вам відповість, що це його не стосується, бо це не людина взагалі, а конкретна особа. Правда, ми, зі свого боку, можемо відповісти зоологу, що людини взагалі, яку він вивчає, не існує, а існують люди, і всі вони різні, і в деяких, на лихо, бувають і дерев’яні ноги, і скляні очі.
А тепер поміркуймо: чи варто вважати зоологами або літературними критиками тих добродіїв, які, роблячи висновки про оповідання, п’єсу чи роман, висловлюють осуд тому чи іншому персонажу, тому чи іншому змалюванню подій і почуттів не з погляду мистецтва, що було б цілком справедливо, а з погляду людства, що його вони, мабуть, вельми добре знають, ніби воно насправді існує у якомусь абстрактному світі, тобто поза межами нескінченно різноманітної сукупності людей, здатних чинити усі оті горезвісні безглуздя, яким не треба здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді.
Тим часом я, з власного досвіду щодо подібної критики, вважаю вельми важливою таку обставину. З погляду зоолога, людина відрізняється від інших тварин здатністю мислити. Проте здатність мислити (інакше кажучи, те, що властиве саме людині) стільки разів уявлялася панам критикам не своєрідним надлишком людяності, а навпаки, її браком у багатьох моїх невеселих персонажів. Для цих критиків, напевне, людяність — це щось таке, що більше стосується почуттів, аніж розуму. Та коли вже говорити абстрактно, як це роблять критики, то, можливо, виявиться правильним і те, що людина ніколи не мислить так пристрасно (розумно чи нерозумно — байдуже), як тоді, коли страждає, адже вона прагне довідатися про причину своїх страждань, з’ясувати, ким вони їй послані і чи справедливо послані. А коли людина зазнає втіхи, то поринає в неї безоглядно, не думаючи, так ніби насолода — то її право.
Доля тварин — страждати не думаючи. Той, хто страждає і водночас мислить (саме тому, що страждає), для цих панів критиків не є людяний. Отож і виходить, що той, хто страждає, має бути подібний до тварини, і людяний він тільки тоді, коли уподібнюється до тварини.