Оповідання
Чорний шаль
— Зачекай, — сказав Банді своєму другові д’Андреа. — Я її попереджу. А як знов упреться, заходь без дозволу.
Обоє були короткозорі і, розмовляючи, стояли майже впритул один до одного. Вони схожі були на братів: майже однолітки, подібні навіть статурою: високі, худорляві, прямі; все робили акуратно, з дріб’язковою ретельністю. І рідко траплялося, щоб, розмовляючи отак, один із них не поправив другому дужки окулярів на переніссі чи вузлика краватки; а як усе було гаразд, то не полічив би гудзиків на піджаку. Втім, говорили вони мало. І похмурість їхнього повсякденного життя читалася на їхніх блідих обличчях.
Вони виросли разом, училися в університеті, — тільки один на юридичному, а другий на медичному відділенні. Тепер удень їх розводила служба, але щовечора вони неодмінно прогулювалися, — там, де за околицею починалася довга алея, над урвищем.
Вони так добре вивчили один одного, що для порозуміння їм вистачало погляду, слова чи легенького кивка. Отож їхні прогулянки починалися з обміну короткими фразами, після чого друзі переважно мовчали, так ніби уривчасті перемовки давали їм досить поживи для роздумів. Ступали вони поволі, заклавши руки за спину, як пара потомлених коней; жодного разу ні тому ні другому не закортіло кинути погляд за парапет алеї і помилуватися величним краєвидом, що відкривавсь унизу, — долинами й пагорбами, і морем, що пломеніло ген удалині під останніми променями сонця. Важко повірити, що ці двоє можуть іти отак і жодного разу не озирнутися, не глянути на таку красу.
Кілька днів тому Банді сказав д’Андреа:
— Елеонора ніби занедужала.
Д’Андреа поглянув приятелеві в очі й зрозумів, що сестрина недуга не важка.
— Може, мені зайти до неї? Я б її оглянув.
— Вона не хоче.
І обидва попрямували далі, похмурі, ніби розсердилися на цю жінку, яка замінила їм матір і якій вони завдячували всім.
Д’Андреа змалку осиротів, і його взяв до себе один із дядьків, який не міг дати йому освіти. Елеонора Банді та її маленький брат теж лишилися сиротами, коли Елеонорі було вісімнадцять років; шляхом суворої ощадливості вона розтягла як зуміла мізерну спадщину. Потім їй довелося працювати, підробляючи уроками музики та співів. Так Елеонора виростила брата, так дала освіту і йому, і його другові.
— Зате я гладка, а ви худі, — весело говорила вона юнакам. — Я забрала на себе весь жир, а вам лишилися самі маслаки.
Вона й справді була гладка і гладшала дедалі більше. Та обличчя мала тонке, ніжне, як у тих мармурових ангелів у розмаяних туніках, що їх можна побачити в усіх церквах. Оксамитовий погляд чудових чорних очей з-під довгих вій і мелодійний голос пом’якшували перше враження. Вона завжди ніяковіла, коли на неї дивилися, і сумовито всміхалась, думаючи про свою зовнішність.
Вона грала на роялі й співала, може, не за всіма правилами, проте щиро й з великим почуттям. Якби не суворе виховання та не провінційні забобони і, нарешті, якби не брат, вона могла б стати співачкою. Колись вона мріяла про театр — тільки мріяла, не більше. Тепер їй добігало вже під сорок. В містечку її шанували за артистичний хист, і це було їй якоюсь віддякою за нездійснену мрію, втіхою в тяжкій праці задля майбутнього двох бідолашних сиріт, за довгі роки самопожертви.
Доктор д’Андреа чекав довго, а його друг усе не виходив.
Вітальня, де він сидів, була світла, хоча й невисока; від старомодних, потертих, вицвілих меблів віяло духом минувшини; ніби журячись за колишньою величчю, ці меблі споглядали своє відображення в двох великих дзеркалах. Здавалося, в цій кімнаті жили тільки портрети померлих предків. Вони сердито дивилися з рам на єдину нову річ — кабінетний рояль Елеонори.
Врешті докторові набридло чекати, він підвівся, підійшов до дверей, прислухався. Почувши притамований плач, тихо постукав.
— Заходь, — сказав Банді, відчиняючи йому. — Не можу збагнути, чому вона так затялася.
— Та тому, що я не хвора! — вигукнула Елеонора крізь сльози.
Вона сиділа в глибокому шкіряному фотелі, вбрана за звичаєм у чорне, величезна й бліда. Зараз особливо дивним здавалося, що в неї таке дитяче обличчя; щось майже непристойне було у цьому, а надто вражала якась божевільна непорушність її погляду, затятість, яку вона, втім, всіляко намагалася приховати.
— Запевняю вас, я не хвора, — повторила вона трохи спокійніше. — Ну прошу, дайте мені спокій…
— Гаразд! — відрубав брат. — Ось Карло. Нехай він розбереться, що там у тебе. — І вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима.