Елеонора затулила обличчя руками й зайшлася плачем. Д’Андреа дивився на неї, йому було незручно й соромно. Нарешті він запитав:
— Ну в чому справа? Що сталося? Навіть мені не можете сказати?
Елеонора все плакала, він спробував лагідно, але настирливо відвести її руки від обличчя.
— Не треба, заспокойтеся й розкажіть мені все. Я ж тут, з вами.
Елеонора похитала головою і раптом у якомусь пориві схопила його руку в свої, обличчя її скривилось — і вона простогнала:
— Карло! Карло!
Д’Андреа нахилився до неї, — всупереч своїй звичайній стриманості:
— Розкажіть усе як є…
Тоді вона припала щокою до його руки й тихо, розпачливо мовила, благаючи:
— Допоможи мені померти, Карло. Допоможи, бога ради! Я не знаю як, і мені не вистачає духу…
— Померти? — посміхнувся він. — Та що це ви! Для чого вам помирати?
— Я мушу померти! — повторила вона крізь ридання, що душило її. — Навчи мене, як це зробити. Адже ти лікар. Порятуй мене, ради бога, від цієї агонії! Я мушу вмерти. Іншого рятунку для мене немає. Тільки смерть.
Він розгублено дивився на Елеонору. Вона теж підвела на нього очі, та відразу ж і заплющила їх, обличчя її знову скривилось, і вся вона скулилась, ніби злякалась чогось.
— Так, так, — рішуче мовила вона. — Так, я пропала, Карло! Пропала!
Д’Андреа мимоволі висмикнув свою руку з її долонь.
— Що? Що ви кажете? — пробурмотів він.
Не дивлячись на нього, вона притулила палець до вуст і кивнула в бік дверей.
— Аби тільки він не дізнався! Не кажи йому нічого, благаю! Спершу допоможи мені вмерти. Дай мені що-небудь, я вип’ю як ліки, я віритиму, що це ліки, прописані від тебе. Аби тільки відразу! Я не можу, сама не можу, страшно! Вже два місяці я мучуся, але ніяк не зважуся. Скажи, Карло, адже ти мені допоможеш?
— Чим я зможу допомогти вам? — спитав розгублено Д’Андреа.
Елеонора знову схопила його за руку і, благально зазираючи йому в обличчя, сказала:
— Якщо ти не хочеш допомогти мені вмерти, може… якось інакше… ти міг би мене врятувати?
Д’Андреа випростався і суворо насупив брови.
— Благаю тебе, Карло! — все повторювала вона. — Це не заради мене, не задля мене, аби тільки не дізнався Джорджо. Якщо ти ще не забув того добра, що я зробила для вас обох, поможи мені, врятуй мене, Карло! Невже після всього, що я зробила, що я вистраждала, на мене чекає такий кінець, така ганьба, у моєму віці? За що ж мені таке безталання? О, який жах!
— Але як же це, Елеоноро? Ви? Як це могло статися? Хто він? — тільки й зміг спитати д’Андреа, приголомшений цим незвичайним зізнанням.
Елеонора знову кивнула на двері і затулила обличчя руками.
— Не треба! Я не можу зараз про це думати! Невже тобі не шкода Джорджо? Така йому ганьба!..
— Але як саме? — спитав д’Андреа. — Адже це був би злочин. Подвійний злочин. А чи не міг би я допомогти… якось інакше?
— Ні! — рішуче й гірко мовила вона. — Доволі. Я зрозуміла. Облиш мене. Більше не можу.
Голова її впала на спинку фотеля, знесилене тіло обм’якло.
Карло д’Андреа розгублено дивився на неї крізь окуляри, довго стояв, не знаходячи слів; він ніяк не міг повірити, уявити собі, як жінка, що була все життя взірцем доброчесності, самозречення, могла впасти у такий гріх. Неймовірно! Елеонора Банді? Адже замолоду вона відмовилася від стількох блискучих партій! А тепер, як молодість уже минула… А може, саме тому…
Він поглянув на неї, і тому, що вона була така безмірно пишна, надто непристойною і брудною видалась йому ця думка.
— Ну годі! — нервово мовила Елеонора. Не дивлячись на нього, вона відчувала весь жах його підозр. — Іди, скажи Джорджо. Хай швидше робить зі мною все що хоче. Іди!
Д’Андреа вийшов майже машинально. Вона ледь підвела голову, проводжаючи його поглядом. І, тільки-но двері зачинилися, знову впала на крісло.
Після того як д’Андреа пішов, Елеонорі полегшало — вперше за два місяці нестерпної муки. Їй здалося, що найгірше — позаду. Вона вже знемоглася в боротьбі з цією мукою, хай вирішиться її доля як завгодно, аби швидше!
Зараз увійде брат і вб'є її. І нехай… Тепер вона не має права ні на повагу, ні на співчуття. Правда, вона зробила для нього і для його друга більше, ніж велів їй обов'язок, але тепер за одну мить все її добро перекреслене.
Знову їй зробилося страшно, і вона заплющила очі.
В глибині душі Елеонора винуватила в усьому, що сталося, виключно себе. Так, вона сама, сама винна — стільки років знаходила в собі сили не піддаватися поривам юності, змушувала себе жити шляхетними й чистими помислами і самопожертву свою вважала за обов'язок. І пропала отак, відразу! Як це страшно!