Тепер Джерландо мав дев’ятнадцять років, та за довгий час навчання він доплентався лише до третього класу технічної школи. Був він незграбний, наче витесаний з колоди, парубійко, геть замучений батьковими турботами. В школі він мимоволі набрався міських звичок і від того зробився ще дурніший з вигляду.
Щоранку він кропив водою свого жорсткого, непокірного чуба й розчісував на проділ, але потім, висихаючи, волосся стирчало кущами, ніби на черепі в нього були гулі, і брови в нього росли кущами, і так само сіялися вусики та ріденька борідка. Бідолаха ДжерландоІ Увесь його вигляд викликав співчуття — такий неоковирний, і вічно сидить над книжкою! З батька, було, сім потів зійде, доки він добудиться синочка, бо той раз у раз засинав важким сном ситого кабана, розбуркає його і ще зовсім сонного, отетерілого, везе до міста, на нові тортури.
Коли приїхала синьйорина, Джерландо попросив її поговорити з матір’ю, аби вона поклопоталася перед батьком. Триклята та наука, триклята вона, триклята! Він більше не витримає!
Елеонора спробувала заступитися за нього. Але батько й слухати не схотів — ні, ні, ні! До синьйорини він ставиться з усією шанобою, але уклінно просить її не втручатись. І тоді вона, почасти з жалю, почасти знічев’я, почасти задля розваги, почала допомагати бідному хлопцеві як могла.
Щодня по обіді вона запрошувала його до себе. Він приходив, знічений і розгублений, затиснувши під пахвою книжки й зошити. Йому було ніяково, мабуть, пані просто хоче розважитися, посміятися над його недолугістю. Але ж то батько його силує, він справді тупий до науки, нічого не вдієш, інша річ, коли треба дерево посадити або з волом упоратися, це він може, чорт забирай! І Джерландо показував їй свої мускулясті руки, сумирно дивився на неї і широко посміхався, оголюючи міцні білі зуби…
Іноді Елеонора рішуче припиняла ці заняття, не хотіла більше його бачити. Вона звеліла привезти їй з міста рояль і тепер замикалась у себе і поринала в музику, співи, читання. Якось увечері вона помітила, що, втративши так раптово її допомогу, її товариство, прихильність і жарти, що вона їх дозволяла собі на адресу Джерландо, він почав скрадатися до вікна, аби послухати її співи та гру на роялі. Їй закортіло заскочити його зненацька. Спонукувана раптовою недоброю забаганкою, вона одного разу рвучко припинила гру й швидко збігла сходами вниз.
— Що ти там робиш?
— Слухаю…
— Подобається?
— Так, синьйоро, дуже! Я ніби в раю.
Од такого визнання вона розсміялась. І раптом Джерландо, ніби той сміх підстьобнув його, кинувся на неї — біля дому, в темряві, куди не сягала смуга світла, що падало з балкону.
Так все і сталося.
Переможена цією навальністю, вона не змогла його відштовхнути, відчула, як раптом невідомо чому її зрадили сили, і вона знетямилась, здалася, сама того не бажаючи.
Наступного дня вона повернулася до міста.
І що ж тепер? Чому не заходить Джорджо, не ганьбить її? Може, д’Андреа ще нічого йому не сказав? Може, він думає, як зарадити її лихові? Але як?
Вона сховала обличчя в долонях, ніби не бажаючи бачити прірви, що розкрилася перед нею. Тут нічим не зарадиш. Треба вмерти. Але — як? І коли?
Двері зненацька прочинилися, і на порозі постав Джорджо, блідий, скуйовджений і заплаканий. Д’Андреа підтримував його.
— Я хочу знати лише одне, — процідив Джорджо крізь зуби, карбуючи кожен склад. — Я хочу знати, хто це.
Не підводячи очей, Елеонора лише похитала головою і знову розридалася.
— Ти мені скажеш! — крикнув Банді й підступив до сестри, але д’Андреа втримав його. — І хай би хто він був, ти вийдеш за нього заміж!
— Ні, ДжорджоІ — простогнала вона, ще нижче опускаючи голову й заламуючи руки. — НіІ Це неможливо! Неможливо!
— Він що, одружений? — спитав Джорджо і, стиснувши кулаки, грізно рушив на неї.
— Ні, — поспіхом відповіла вона. — Але це неможливо, повір мені!
— Хто він? — наполягав Банді, увесь тремтячи й підступаючи до неї майже упритул. — Хто, кажи! Швидко! Ім’я!
Відчувши на собі весь безмір братової люті, Елеонора зіщулилась, зробила спробу підвести голову й простогнала під його навіженим поглядом:
— Я не можу цього сказати…
— Кажи, а то я вб’ю тебе! — заревів Банді, замахнувшись на неї кулаком.
Але тут не витримав д’Андреа. Відштовхнув приятеля й суворо наказав:
— Краще вийди. Вона скаже мені. Іди…
І випровадив його з кімнати.
Брат був невблаганний.