Перед весіллям він тільки те й робив, що підливав масла у вогонь. Боячись глузів, він усім і кожному розповідав про свою ганьбу у найбрутальніших висловах. Він був ніби несповна розуму, і всі його жаліли.
З батьком Джерландо йому довелося добре повоювати, перш ніж той згодився на синове весілля.
Незважаючи на свої широкі погляди, старий наче з неба впав: спершу ніяк не хотів повірити. Потім запевнив:
— Ви не звольте сумніватися, пане добродію! Я його розчавлю, як ото чавлять ногами виноград! Або ліпше зробімо так: зв’яжу йому руки-ноги, видам вам, а ви вже робіть як знаєте. Ще й сам, будьте певні, візьму в руки батога, три дні мочитиму, аби краще шмагав.
Коли старий дотямив, що пан хоче зовсім іншого і що йдеться про шлюб, він знову не на жарт розгубився.
— Га? Та що ви таке кажете, пане добродію? Віддаєте синьйорину за сина простого наймита?
І навідруб одмовився.
— Даруйте. Але синьйорина вже не маленька, досвіду їй — не позичати, знає, що гоже, а що ні. Не слід було їй так з моїм дурником поводитися. Не хотів би казати, та вона сама щодня його принаджувала. Ну, самі розумієте… Зелений ще… В такому віці їх не зупиниш… А тепер хіба я можу отак розлучитися з сином, знаєте, в які гроші він мені обійшовся? Та й синьйорина, даруйте на слові, у матері йому годиться…
Банді довелося пообіцяти за нареченою чималий посаг — садибу та утримання сестрі.
Так залагодили це весілля, яке стало справжньою подією для всього містечка.
Всі ніби знаходили особливу втіху в тому, щоб прилюдно познущатися з жінки, до якої вони стільки років виявляли повагу й шанобливість. Ніби між колишньою повагою і теперішньою ганьбою не могло були місця для звичайнісінького співчуття.
Всі жаліли брата, а він, звісно, не схотів брати участі в шлюбній церемонії. Д’Андреа теж не прийшов, пославшись на те, що не може кинути друга в цей сумний день.
Старий лікар, який доглядав ще Елеонориних батьків (і в якого д’Андреа, повернувшись з університету, озброєний таємницями новітньої терапії, відразу ж відбив більшу частину пацієнтів), зголосився бути за свідка, він привів з собою ще одного старого, свого приятеля, і той став за другого свідка.
Разом з ними, в закритій кареті, Елеонора поїхала до мерії, а звідти — в маленьку церкву на околиці міста.
В другій кареті їхав похмурий наречений, Джерландо, в супроводі батьків. Вони сиділи святково виряджені, пихаті, поважні. Що не кажи, а їхній син бере справжню панну, адвокатову сестру, та ще й з добрим посагом — земля, гарний дім, навіть грошенята. Джерландо, аби стати гідним свого нового стану, вчитиметься далі. Маєткові дасть раду він, батько. От тільки наречена трохи підтоптана. А може, воно й на краще! Незабаром з’явиться спадкоємець, він, як то кажуть, уже на підході. Згідно з усіма законами природи вона вмре раніше, і Джерландо житиме вільний і в достатку.
Приблизно так міркували й свідки з боку нареченого в третій кареті, — селяни, батькові приятелі, а також дві старі тітки но материній лінії. Інші родичі й численні приятелі Джерландо чекали в садибі, святково вбрані: чоловіки у костюмах з темно-синьої вовни, жінки в нових накидках і неймовірно яскравих хустках. Батько жениха, людина широких поглядів, не пошкодував грошей на бенкет.
Коли приїхали до мерії, Елеонора раптом розридалася. Родичі підштовхували до неї нареченого, але старий лікар сказав, що ліпше йому постояти осторонь.
Ще не зовсім заспокоївшись, Елеонора увійшла до зали, де мала відбутися шлюбна церемонія. Побачивши біля себе цього хлопця, який від незручності й сорому здавався ще недоладнішим, вона від розпачу мало не крикнула: «Ні! Ні!» й поглянула на нього, ніби хотіла, щоб він відмовився. Але невдовзі вони обоє, ніби на згоду з неминучим вироком, сказали: «Так». Поспіхом здійснили церковний обряд, і сумний весільний кортеж рушив назад до вілли. Елеонора не хотіла розлучатися зі старими друзями, але їй все-таки довелося пересісти до карети з молодим та його батьками.
Дорогою всі мовчали. Старий і стара були розгублені: часом кидали крадькома погляди на невістку, потім перезиралися між собою і ховали очі. Молодий понуро втупився у вікно.
Вдома їх зустріли галасливо — кричали, стріляли, плескали в долоні. Та, глянувши на молоду, гості притихли, хоч вона й намагалася посміхатися до всіх цих добрих людей, які вітали її на свій лад, як заведено у них.
Незабаром вона попросила дозволу піти, але побачивши в кімнаті, де завжди спала під час літнього відпочинку, шлюбну постіль, заклякла на порозі: «Отам, з ним? Ніколи! Ніколи!» І, здригаючись від огиди, вона метнулася до іншої кімнати і замкнула двері на ключ. Потім упала в крісло й затулила обличчя руками.