Під кінець вона побожилася, що й слова ніколи не мовить до цієї гордулі, яка гребує її синочком, — а він же такий славний, такий красень, — вона й мізинчика його не варта!
Того ж таки дня Джерландо почав готуватися до іспиту. Часу лишалося обмаль, всього тижнів зо три. Але хто зна, якщо натиснути на науку, то, може, й одержить, нарешті, атестат, бо хіба марно він цілих три роки через нього мордувався?!
Елеонора потроху оговталась і за порадою старої няньки почала готувати придане для майбутньої дитини.
Вона зовсім забула про це й думати, і коли їй нагадали, розплакалася.
Джеза, стара служниця, допомагала їй у цій незвичній для неї справі: показувала, як кроїти сорочечки, як шити чепчики… О, таж доля посилає їй таку розраду, а вона про це й не думає, тепер у неї буде малесенький, хлопчик чи дівчинка, є на кого чекати, є для кого жити! Добре, як бог пошле хлопчика. Бо сама вона вже в літах, скоро вмре, — як залишити дівчинку на такого батька? Адже їй вона передасть і свої думки, і свої почування. Хлопчику буде не так тяжко, він легше приживеться у цьому середовищі, куди незабаром закине його жорстока доля.
Розтривожена такими думками, втомлена працею, вона, аби розрадити душу, сідала до книжок, що їх раніше прислав їй брат, і поринала в читання. Часом, киваючи головою на двері, вона питалася у служниці:
— Що він робить?
Джеза зневажливо випинала губу, здвигала плечима й відповідала:
— Гм! Поклав голову на книжку. Може, спить? Може, думає? Хто його зна!
Джерландо думав: думав про те, що життя його, врешті-решт, не таке вже й радісне.
Що й казати: у нього є маєток, та ніби й немає, є жінка, та ніби й немає, з батьками він свариться, лютий на самого себе, бо ж нічого, анічогісінько не запам’ятовує з того, що вчить!
Він лютував, не міг працювати й відчував, як плоть його повниться жаданням. Він жадав дружини, бо вона нехтувала ним. Що й казати, ця жінка не може тепер викликати бажання, це так. Але — що то за умова? Він чоловік, йому й вирішувати, а не їй!
Він зривався з місця, вибігав з кімнати, стояв під її дверима, та варто було йому побачити її, як обурення його згасало. Він тяжко зітхав і, не бажаючи признатись, що йому просто не вистачає духу, переконував себе, що справа не варта заходу.
І ось одного разу він повернувся з міста, знічений, прибитий після чергового провалу на іспитах. Годі! З нього досить! Ця наука йому колом поперек горла стала, більше він не хоче про неї чути! Він згріб зі столу книжки, зошити, креслення, готовальню, олівці й поніс усе вниз, поскидав біля дому й заходився розпалювати багаття. Прибіг батько, спробував зупинити його, але Джерландо розлютився:
— Дайте мені спокій! Я тепер сам собі пан!
Прибігла мати, наспіли селяни, що працювали поблизу.
Купа паперу вже диміла, дим густішав, щось затріщало, спалахнуло полум’я і шугонуло вгору. Почувши лемент, вибігла на балкон Елеонора, а за нею і служниця.
Джерландо стояв без піджака, пожовклий від люті і, наприндившись, як індик, кидав у вогонь знаряддя своїх довгих і безглуздих тортур.
Елеонорі стало смішно й вона поквапилася піти з балкону. Та свекруха помітила її посмішку й закричала синові:
— Диви-но, твоїй пані смішно! Вона з тебе насміхається!
— Якби не довелося плакати! — крикнув тоді Джерландо, обернувшись до балкону.
Елеонора почула й сполотніла. Їй стало ясно, що настав кінець її тихому й журливому життю, яке вона провадила досі. Доля надала їй лише короткий перепочинок. Але чого хоче від неї цей мужлай? У неї нема більше сил, навіть незначний удар підкосить її.
Тут вона побачила перед собою Джерландо. Він важко дихав, обличчя його потемніло від гніву.
— Досить! — заволав він. — Годі знущатися! Батько мій селянин, і я буду селянином. А ти перестань корчити з себе пані. І все це ганчір’я — геть звідси! Ні до чого дитині ці витребеньки! Буде селянином, як я. Служницю вижени: сама готуватимеш їжу й доглядатимеш дім, як моя мати. Ясно?
Елеонора підвелася, бліда, ледь стримуючи обурення:
— Твоя мати — це твоя мати, — мовила вона, гордо дивлячись йому в очі. — А я — це я, і ти не зробиш з мене мужички.
— Ти моя дружина! — закричав Джерландо й люто схопив її за руку. — І робитимеш все, що я хочу! Тут я наказую, ясно?
Тоді він рвучко обернувсь до старої служниці й показав їй на двері:
— Геть! Зараз же забирайтеся звідси! Мені не потрібна в домі прислуга!
— Я з тобою, Джезо, — крикнула Елеонора, намагаючись вивільнити руку.
Але Джерландо не випускав руки, стискаючи ще дужче. Елеонора змушена була сісти.