— Ач, захотіла, лишишся тут, від мене не втечеш! Доволі я через тебе натерпівся! Ану, неси все сюди зі своєї нори! Годі мені одному тягти лямку! Досить, наплакався!
— Чого ж ти плакав? — спитала вона, ледь стримуючи сльози. — Адже я нічого від тебе не вимагала!
— Не вимагала? А щоб я тебе не чіпав? А щоб не підходив і близько? Ніби я якийсь там… ніби з такою поважною панею і поговорити зась! Звеліла служниці прислуговувати мені за столом. Сама подавати маєш, як усі жінки!
— Чого тобі ще від мене треба? — спитала Елеонора, намагаючись стриматися. — Гаразд, якщо хочеш, я сама тобі прислуговуватиму.
Тут вона не витримала, заридала, голова їй запаморочилася, ноги підкосились — і вона мало не впала. Переляканий Джерландо ледве встиг підхопити її, й удвох із Джезою вони перенесли Елеонору в крісло.
А ввечері у неї раптово почалися перейми.
Повний розкаяння й страху, Джерландо метнувся по матір, послали до міста якогось хлопчину, аби негайно привіз повитуху; батько дуже перелякався: якщо невістка скине, прощавай земля і маєток! — і накинувся на сина:
— Що ж ти накоїв, бовдуряко? А як вона тепер помре? А якщо в неї більше не буде дітей? Та тебе ж викинуть звідси на вулицю! Що тоді? Школу ти кинув, а лопати як слід тримати не вмієш. Пропадеш!
— Чхав я на все! — скрикнув Джерландо. — Аби тільки жива лишилася!
Прибігла мати, замахала руками:
— Лікаря! Негайно лікаря! Помирає!
— Що з нею? — заволав Джерландо, блідий як смерть.
Але батько вже виштовхав його за двері.
— Та біжи! Мерщій!
Дорогою Джерландо весь тремтів. Він намагався бігти що є сили, але йому заважали сльози. На півдорозі він мало не наскочив на воза, в якому їхали хлопчина з повитухою.
— Жени! Жени! — закричав він. — А я біжу по лікаря, вона вмирає!
Він спіткнувся, впав, увесь запилюжений, схопився на ноги й побіг далі, затиснувши зубами обідрану руку.
Коли він повернувся до вілли з лікарем, Елеонора втратила багато крові й лежала при смерті.
— Вбивця! Вбивця! — голосила Джеза, пораючись біля своєї хазяйки. — Це все він! Підняв на неї руку!
Та Елеонора заперечливо хитала головою. Вона відчувала, як разом із кров’ю з неї по краплі витікає життя, як сили її покидають і холоне тіло. От і добре. Вмирати не страшно. Навіть приємно — така полегкість після жахливих страждань. Бліда, як віск, вона дивилася в стелю й чекала, коли очі їй склепляться нарешті, тихо-тихо, назавжди. Наче уві сні, побачила вона старого лікаря, що був у неї на весіллі за свідка. І посміхнулась до нього.
Джерландо не відходив від її ліжка ні вдень ні вночі весь той час, доки Елеонора перебувала на межі смерті й життя.
Коли її нарешті можна було перенести в крісло, вона була невпізнанна — прозора, без кровинки. Вона побачила перед собою Джерландо (який теж ніби переніс смертельну хворобу), побачила його турботливих батьків, подивилася на них прекрасними чорними очима, які немов побільшали й стали ще скорботнішими на її блідому обличчі, і зрозуміла, що між нею і цими людьми нема нічого спільного, — ніби вона щойно повернулася звідкись здалеку, оновлена, і всі пута, які пов’язували її не лише з ними, а й з усім колишнім життям, обірвано.
Їй було важко дихати, від найменшого шуму серце в грудях завмирало, а тоді починало шалено калатати, її гнітила страшенна втома.
І тоді, відкинувши голову на спинку фотеля, заплющивши очі, вона в душі картала себе за те, що не вмерла. Як жити далі? Як витерпіти цю муку — знову бачити навколо себе ці обличчя і це оточення? Вона ж тепер така далека від них, така далека! Нестерпні, огидні образи минулого наступали на неї, підходили зовсім близько, і ніби хтось силоміць тримав її, змушував дивитися, не давав забути про все це, таке чуже, ненависне!
Вона гадала, що їй уже не підвестися, гадала, що от-от помре від розриву серця. Проте ні, минуло кілька днів, і вона змогла встати, і навіть зробила кілька кроків по кімнаті, спираючись на руку Джези. Минуло ще кілька днів — і вона знайшла в собі сили спуститися сходами вниз і вийти на свіже повітря. Згодом вона почала ходити щовечора до самого насипу над урвищем на південному краю садиби. Звідти, згори, відкривався чудовий вид на морське узбережжя й долину. Спочатку її супроводили Джерландо і Джеза, потім тільки Джеза і, нарешті, вона почала ходити сама.
Сидячи на камені, в тіні столітньої оливи, вона дивилася на м’яку, ледь хвилясту лінію берега, який вигинався пагорбами й видолинками, врізаючись у море, що мінилося під вітром, бачила, як сонце помалу тоне в густому тумані над зовсім уже посірілим морем, як востаннє святково спалахують хвилі й казково підсвічуються хмарки, бачила, як у сірому вечірньому небі з’являються зірки, як ллється на землю спокійне світло Юпітера і як народжується прозорий витончений місяць; вона вбирала в себе журну ласку близького вечора й дихала, відчуваючи, як свіжість і спокій вливаються в самісіньку її душу, наче неземне блаженство.