І ось одного разу ввечері, коли Елеонора сиділа за звичкою на камені під оливою, до неї непомітно підкрався Джерландо.
Вона змерзла і куталась у просторий чорний шаль, хоча лютий видався такий теплий і в повітрі вже пахло весною. Внизу, під урвищем, зеленіли трави, море й небо на обрії забарвились у ніжний рожевий колір, може, надто блідий, але надзвичайно гарний, а ниви у затінку були ніби вкриті поливою.
Втомившись милуватися в тиші цією розкішшю барв, Елеонора притулила голову до стовбура оливи. Чорний шаль вона накинула на голову, і її обличчя видавалося від цього ще блідішим.
— Що ти тут робиш? — запитав її Джерландо. — Ти зараз схожа на скорботну богоматір.
— Дивлюся… — відповіла вона, зітхнула й заплющила очі.
Але він озвався знову:
— Якби ти знала… як… як тобі до лиця оцей чорний шаль…
— До лиця? — сумно всміхнулась Елеонора. — Мені просто холодно!
— Ні, я кажу… як він тобі пасує… до лиця… — пояснив він, затинаючись. І присів на землю біля каменя.
Елеонора заплющила очі й посміхнулася, аби не заплакати. Несподівано її охопив жаль за марно втраченою молодістю. От у вісімнадцять років вона справді була гарна, така гарна!
Поринувши у свої спогади, вона раптом відчула, як він доторкнувся до неї.
— Дай мені руку, — попросив він, не підводячись із землі і дивлячись на неї блискучими очима.
Вона добре все зрозуміла, однак прикинулась, ніби не розуміє.
— Руку? Навіщо? — спитала вона. — Я не зможу тебе підняти, сил не вистачить. Я й сама ледве тримаюся на ногах. Пізно вже, ходімо.
І вона підвелася.
— Та я тобі не про це, — мовив Джерландо, не підводячись. — Посидьмо ось так, у темряві. Ніч така гарна…
Він раптом припав до її колін, судомно всміхаючись пересохлими губами.
— Ні! — вирвалось у неї. — Ти збожеволів! Пусти!
Аби не впасти, вона схопила його за плечі й відштовхнула. Він стояв перед нею навколішки, і чорний шаль, що зіслизнув у неї з плечей від різкого поруху, накрив його.
— Я тебе хочу! Я тебе хочу! — бурмотів він мов п’яний, ще дужче стискуючи їй коліна, а другою рукою тягся до її стану, задихаючись від запаху її тіла.
З відчайдушним зусиллям вона вирвалася. Підбігла до краю урвища. Озирнулася. Крикнула:
— Не підходь!
Він люто метнувся до неї. Вона ухилилась і кинулась у прірву.
Він завмер від жаху, занімів з піднятими руками. Почув страшний глухий звук. Нахилився над урвищем. Побачив купу чорних одежин на зелені схилу. І чорний шаль, що, розпластавшись на вітрі, поволі опускався все нижче й нижче.
Схопившись руками за голову, він глянув у бік дому. В очі йому вдарив блідий образ місяця, що зійшов над оливами; Джерландо закляк на місці й нажахано дивився на нього, ніби місяць бачив з неба все і тепер винуватив його.
© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.
Шлюбна ніч
Чотири сорочки,
чотири простирадла,
чотири спідниці,
словом, усього по чотири. Матінку не притомлювало показувати сусідкам доньчин посаг, який вона з терпінням павучка день при дні роками ощадливо збирала, висновувала по нитці.
— Небагатеньке придане, зате справне.
Своїми вимученими, пошкарублими, скоцюрбленими руками, що знали будь-яку тяжку роботу, вона неквапом, ніби торкаючися чаші святого причастя, діставала зі старої скрині, довгої і вузької, мов труна, білосніжну білизну в мережках, поодинці розкладала на постелі шалі і сукні. Одна була вінчальна, з вишивкою і тонкими шовковими торочками по низу. Ще три — теж вовняні, але не такі ошатні. Милуючися своїм скарбом, смиренно усміхалася, повторювала: «Небагатеньке придане, зате…» І від утіхи їй тремтіли руки і здригався голос.
— Зосталася я одним одна, — жалілася вона. — Усе переробила оцими руками, що вже й не чую їх. Чи дощ ллє, чи сонце палить, а ти знай своє — роби. То в річці кому переш, то біля джерела, то воду кому носиш на полив, то прибираєш кому хату, то мигдаль лущиш, то маслини збираєш — то тут, то по чужих селах. Хоч зігнися, а роби! Один Всевишній знає, скільки сліз я виплакала, які біди пережила; хвала йому, вистачило мені сил та здоров’я. Бачте, щось-таки загорювала своїм трудом, тепер можу вмирати спокійно. А як мій благочестивий чоловік, що чекає мене на тім світі, спитає про нашу дочку, то не сором буде і відповісти: «Не турбуйся, небораче, не тривожся — про доню нашу я подбала. Їй страждати не доведеться, бо я вистраждала за обох». Не зважайте, що я плачу, це від радості…
І тітонька Анто кінчиком чорної хустини, зав’язаної під підборіддям, утирала сльози.