Одягнена у все нове, вона у той день була майже невпізнанна, і якось дивно було чути від неї її звичний голос.
Співчутливі сусідки навперебій втішали її і хвалили. А донька її Марастелла, вже у весільній сукні з сірого єдвабу, з голубою шовковою косинкою на шиї (яка пава!), угледіла заплакані очі матері із свого кутка, де її наряджали для святкової події, і сама невтішно розридалася.
— Марастелко, серденько, що з тобою?
Сусідки турботливо обступили дівчину, кожна на свій лад взялася її заспокоювати:
— Отакої! Тобі радіти треба! Що це ти ще вигадала? Такого дня не плачуть… Знаєш, як люди кажуть? Журба сорочки не дасть.
— Я згадала тата! — прохлипала Марастелла, сховавши обличчя у долоні.
Сім років минуло відтоді, як її батька забрало море. Він служив у портовій митниці і щоночі ходив на шлюпці у дозор. Одного разу знялася буря, шлюпка, лавіруючи біля Дуе Рів’єре, перекинулася, і троє чоловіків, що були в ній, потонули.
Пам’ять про це нещастя була ще свіжою у всіх жителів узбережжя. Люди не забули, як Марастелла з матір’ю, голосячи й заламуючи руки, не помічаючи ані вітру, ані бризок з моря, прибігли на скелясту косу біля нового порту, туди, де лежали тіла трьох потопельників, виловлених після двох днів одчайдушних пошуків. І як Марастелла, замість упасти на коліна біля мертвого батька, стала як укопана перед іншим загиблим і, зібгавши на грудях руки, проквилила:
— Коханий мій, милесенький! Нащо ж покинув ти мене?..
Тітонька Анто, рідня того юнака і всі, хто прибіг, так і сторопіли від несподіваного відкриття. А мати нещасного, якого звали Тіно Спарті (золотий був хлопець!), як почула таке, то пригорнула Марастеллу до себе, міцно-міцно притисла її до серця, ніби спорідняючи її привселюдно з собою і з ним, своїм мертвим сином. І заголосила:
— Донечко моя, донечко!
Ось чому, зачувши Марастеллине: «Я згадала тата», сусідки перезирнулись і мовчки її пожаліли. Ні, не за батьком плакала вона, сердешна. А може, і за батьком, бо якби він був живий, то нізащо не погодився б на цей її шлюб, який матері через її вдовине убозтво видавався неабияким щастям.
Ох і побилася ж тітонька Анто над тим, аби схилити свою уперту виданницю до заміжжя!
— Глянь на мене! Я вже стара, однією ногою в могилі. На що ти сподіваєшся? Що з тобою буде завтра, коли ти опинишся на вулиці, одна й безпорадна?
Авжеж, мати правду казала. Але своя правда була і в міркуваннях Марастелли. Безперечно, дон Лізі Кіріко, за якого її хотіли віддати, чоловік достойний, але ж він майже дід, та ще й удівець. Бідоласі, хочеш не хочеш, а доводиться женитися вдруге: лише рік, як він зостався без господині, а господиня йому й потрібна, аби доглядати хату та варити їсти. Тому він і жениться.
— Ну то й що? — гнула своєї мати. — Розважливий чоловік тобі й пара — за таким, як за горою. Старий, кажеш? Та йому нема ще й сорока. З ним ніколи не знатимеш нестатків: у нього пристойна служба й тверда платня. П’ять лір щодня — то ж ціле багатство!
— Нівроку собі «служба»! — боронилася кпинами дівчина. — Що пристойна, то пристойна!
Ага, ось у чім заковика; тітка Анто збагнула це з самого початку: Марастеллі не до вподоби служба дона Кіріко.
Й одного чудового травневого дня сердешна мати покликала кількох сусідок пройтися гуртом за село на пригірок, звідки було видно все навкруги.
Дон Лізі Кіріко здаля запримітив жінок крізь гратчасту огорожу невеликого цвинтаря, що височів над селом, відмежовуючи його від моря, і запросив їх увійти.
— Бачила? Що тепер скажеш? Квітів — ніби в саду, — напосідала на доньку мати, повернувшися з кладовища. — Зваж, ці квіти ніколи не в’януть. А довкола — вільні поля, простір. Визирнеш отак з-за огорожі, глянеш униз і побачиш біля підніжжя усе село, почуєш гомін, голоси. А кімнатка, бач, яка гарна — вибілена, чистенька, простора! А вечорами позачиняєш двері й вікна, засвітиш світло — і хороше тобі у себе в хаті, не гіршій, ніж у людей. І ти ще роздумуєш?
А сусідки й собі не вгавали:
— Атож! Аякже! А потім, хіба не звикаєш до всього! От побачиш, мине день-два — і тобі вже нічого не ввижатиметься. Мертві, як то кажуть, зла не чинять, остерігайся, доню, живих. Це нас скоро закопають, одну за одною, а тобі, молодій, ще жити та й жити і горя не знати. Матимеш власну садибу, господарюватимеш та й наш спокій берегтимеш.
Ота прогулянка на кладовище погожої травневої днини запала в душу Марастеллі солодким спомином на всі одинадцять місяців від заручин до весілля, він був їй розрадою в години смутку, надто надвечір, коли напливали похмурі передчуття і робилося моторошно.