Вона ще втирала сльози, як на порозі з’явився дон Лізі Кіріко з двома великими пакунками під пахвою. Його ледве впізнали.
— Мати божа! — сполошилася стара Анто. — Що це ви з собою зробили, добродію?
— Я? Ага, та це… Нема бороди… — зніяковіло відповів дон Лізі, і його товсті мертвотно-бліді губи затремтіли в жалібній посмішці, вже не прихованій бородою.
Дон Лізі не просто поголився — він увесь порізався: щетина так цупко в’їлася йому в запалі щоки, що тепер своїм виглядом він нагадував старого обдертого цапа.
— Це я, я примусила його поголитися, — поспішила втрутитися сестра молодого, гладка, але прудка й завзята донна Нела, що раптом виросла за спиною розгубленого брата.
Вона несла кілька пляшок під шаллю і, коли увійшла, то своєю шовковою світло-зеленою сукнею, що джеркотіла, як струмок, заполонила, здавалось, усю кімнату.
При ній був її чоловік, бундючний і мовчазний, такий же худющий, як і дон Лізі.
— Хіба я що зле нараяла? — донна Нела скинула шаль. — Хай скаже молода. Де вона? А глянь-но, Лізі, що я тобі казала? Вона плаче… Твоя правда, дочко. Ми геть забарилися. Це все Лізі винен. «Чи мені голитися? Чи не голитися?» — добрих дві години не міг вирішити, як йому бути. Скажи-но, хіба тепер він не здається молодшим? Чи ж до лиця молодому сива борода в день весілля?..
— Бороду я знову відпущу, — перебив сестру Кіріко, безутішно поглядаючи на молоду. — Без бороди я так само старий, але на вроду поганіший.
— Муж є муж, телепню, красень він чи потвора, — повчально прорекла розсерджена сестра. — Гляди краще не обнови костюма! Ой боже, споганиш умить!
І вона заходилась обтрушувати йому з рукавів цукрову пудру, яка насипалася з тістечок, що їх він запакованими досі тримав при собі.
Було вже пізно, треба було йти спершу до мерії, аби не затримувати урядовця, а потім до церкви. Весілля мали відсвяткувати раніше, ніж звечоріє. На цьому наполягав дон Лізі, який дуже ревно пильнував приписи своєї служби. За столом він сидів, як на голках, надто через сестру, охочу до баляндрасів, пліток і бучних веселощів, та ще після доброї чарчини.
— Давайте нам музику! Що то за весілля без музики? будемо танцювати! Пошліть по сліпого Сідоро! Кличте музик з гітарами й мандолінами!
Вона підняла такий гвалт, що братові довелося відкликати її вбік.
— Цить, Нело, цить. Ти б мала розуміти, що я не хочу ні танців, ані музик.
— Як? От тобі й маєш! Це чому?
Дон Лізі насупився і зітхнув:
— Не забувай, ледь рік минув, як небога…
— Ти справді ще думаєш про неї? — насмішкувато перебила брата донна Нела. — І ведеш до шлюбу іншу? Ах, бідна Нунціата!
— Так, я беру шлюб удруге, — дон Кіріко поблід і опустив очі, — але не треба ні танців, ні музики. В мене зовсім інше на серці.
І коли сонце стояло вже на вечірньому прузі, він попросив тещу наготувати дочці усе що треба в дорогу.
— Ви ж бо знаєте, мені скоро дзвонити до вечерні, там, нагорі.
Перед тим як піти з рідної домівки, Марастелла кинулася матері на шию і знову заридала, затужила, та так, що здавалося, ніби не буде її сльозам кінця-краю. Не хотіла, не могла вона йти нагору з ним одна.
— Ми тебе всі разом проведемо, не плач, — заспокоювала її мати. — Не плач, дурненька.
Та стара й сама плакала, а разом з ними плакали й сусідки.
— Невеселі проводи! — кинув хтось із гостей.
Тільки розпашіла, як ніколи, донна Нела, сестра Кіріко, розчулена не була. Вона сповістила всім, що гуляла на дванадцятьох весіллях і ніде без сліз та без ласощів не обійшлося.
— Плаче дочка, покидаючи матір; плаче мати, виряджаючи дочку. Так ведеться. Краще випиймо ще по чарці, аби втихомирити душу, та й ходімо, коли вже Лізі так поспішає.
Всі вирушили в дорогу. Цей весільний похід нагадував скорше жалобну процесію. Забачивши його, люди виглядали з дверей, висовувалися з вікон, зупинялися прямо на вулиці і зітхали: «Бідолашне дівча!»
Нагорі, на невеликому майданчику перед огорожею, гості ще трохи постояли, напучуючи й підбадьорюючи Марастеллу на прощання. Сонце вже сідало, небо було вогненно-червоним, і море, здавалося, теж палало. Знизу, з села, невгавно долинав неясний гомін, ніби відлуння далекої бурі; дійшовши до гори, людські голоси згасали, задирливо нахлинаючи на білу гратчасту стіну довкола цвинтаря, оповитого німотною тишею.
Легке срібне теленькання малого дзвона, яким дон Лізі сповістив вечерню, нагадало гостям, що пора вже йти. Від того теленькання цвинтарна огорожа мов побілішала: вже сутеніло. Треба було вертатися до своїх осель. І гості заходились прощатися, бажаючи молодій щастя.