З Марастеллою, остовпілою і розгубленою, залишилися тільки мати та дві її найближчі подруги. Хмари, що допіру рум’яніли, стали темними, ніби з диму.
— Може, зайдете? — спитав дон Лізі в жінок, прочинивши хвіртку.
Але стара Анто раптом подала йому знак рукою, щоб він помовчав і зачекав. Марастелла крізь сльози благала матір забрати її назад у село.
— Змилуйся, бога ради! — примовляла вона. — Бога ради, змилуйся!
Вона не лементувала, ні — квилила так тихо, таким тремтливим голоском, що в нещасної матері розривалося серце. Дівчину проймав дрож — мати знала чому: крізь огорожу проступав глибокий морок кладовища, там видніли хрести, що відкидали страхітливі тіні.
Дон Лізі пішов і засвітив лампу в маленькій спочивальні, що була ліворуч від входу, роззирнувся, перевірив, чи скрізь там лад, і постояв вагаючись: вийти за дружиною чи почекати, поки вона піддасться на умовляння матері і ввійде сама.
Він усе розумів, і йому було її жаль. Він усвідомлював, що його похмурий, незугарний вигляд підстаркуватого чоловіка не міг викликати в юної дівчини ні прихильності, ні довіри, і від того його власне серце сходило гіркими слізьми.
Минулого вечора, впавши навколішки перед могилою з невеликим хрестом, на цьому ж кладовищі, він заходився плачем, як мала дитина, прощаючися зі своєю першою жінкою. Віднині йому не годилося більше думати про неї. Він мав стати воднораз батьком і чоловіком іншій. Проте, піклуючися про нову дружину, він ніколи не знехтує тими своїми обов’язками, котрі вже багато років з святобливою ніжністю виконує перед людьми, близькими та незнайомими, що мирно спочивають на горі під його охороною.
Учора під час вечірнього обходу він заприсягся в цьому перед усіма хрестами.
Врешті-решт Марастелла дозволила матері вмовити себе і ввійшла в дім. Мати хутенько зачинила двері, ніби хотіла відгородити її в затишку кімнати від цвинтарних страхів. І справді, вигляд звичних речей, здавалося, трохи заспокоїв Марастеллу.
— Скидай-но, доню, шаль, — мовила мати. — А втім, зачекай, я сама… От ти і вдома…
— І повновладна тут господиня, — несміло кинув дон Лізі з журливою, але привітною посмішкою.
— Ти чуєш? — підхопила стара, щоб заохотити зятя сказати ще щось.
— Еге ж, господиня в домі і наді мною, — провадив дон Лізі. — Хай пам’ятає. Поруч неї тут буде той, хто її любитиме й шануватиме, як рідна мати. І не треба нічого боятися.
— Звичайно, а чого їй боятися? — вела далі стара Анто. — Вона що — дитина? Які тут можуть бути страхи? З неї стане домашнього клопоту. Хіба не так? Хіба не правда?
Молода покивала головою на знак покірної згоди. Але щойно стара з обома сусідками рушила до дверей, як вона знову зайшлася риданням, метнулася до матері, припала до неї, міцно обхопивши за шию. Та лагідно розняла доньчині руки, веліла їй довіритися мужу і Богу і вийшла в супроводі подруг з дому, сама уся в сльозах.
Марастелла зупинилася біля дверей, що їх, виходячи, мати нещільно причинила, і, затуливши обличчя руками, намагалася стримати судомне хлипання. Тим часом від подмуху вітерцю двері нечутно прочинилися.
Усе ще уткнувшися в долоні, дівчина того не побачила; навпаки, зненацька — хто зна, чому — її відпустило, вона, немов поринаючи в сон, відчула солодке забуття, до неї здалеку долинуло невгавне сюрчання цвіркунів, свіжі, п’янкі пахощі квітів. Вона відняла руки від очей: кладовище потопало в місячному світлі, чітко окреслені хрести стояли незрушно, мов зачакловані.
Дон Лізі Кіріко поквапився зачинити двері. Але Марастелла раптом здригнулася від жаху і, забившись у куток біля одвірка, закричала:
— Благаю, не торкайтеся мене!
Вражений виявом несамовитої відрази, дон Лізі зупинився.
— Та я ж тебе й не чіпав, — пробурмотів. — Я лиш хотів зачинити двері.
— Не треба, не треба, — швидко проказала Марастелла. — Хай будуть відчинені. Мені вже не страшно.
— І що ж тепер?.. — пролепетав дон Лізі, відчуваючи, як йому від розпачу опустилися руки.
Крізь ніпіввідчинені двері здаля, з вечірньої тиші долинала пісня селянина, який при світлі місяця безтурботно вертався додому з долини, відкіль нагору повівав прохолодний легіт, міцні пахощі косовиці.
— Як дозволиш, я пройду і защепну хвіртку, — почав глибоко принижений і вкрай засмучений дон Лізі. — Вона досі відчинена.
Марастелла ані ворухнулась у своєму кутку. Лізі Кіріко неквапом попрямував до хвіртки; він уже повертався, коли дівчина вибігла йому назустріч, як навіжена.