— Де тут мій батько? Покажіть! Я хочу побачити його могилу.
— Справді, чому б і не глянути? Я тебе проведу до неї, — стиха відповів він. — Щовечора перед сном я обходжу усе кладовище. Такий у мене обов’язок. Сьогодні я не робив обходу через тебе. Ходімо. Ліхтаря нам не треба. Нам світитиме небесний ліхтар.
І вони пішли посипаними гравієм доріжками між заростей квітучої лаванди.
Довкола, в місячному світлі, біліли родові усипальні знаті й темніли низенькі могили бідняків, на яких проступали, наче з того світу, чорні тіні від залізних хрестів.
Ще ясніше, ще виразніше було тут чути, як в навколишніх полях сюрчать цвіркуни і як невгавно гуркоче вдалині море.
— Ось тут, — Кіріко вказав на непримітну могилу з надгробком, що нагадував про трагічну загибель у морі трьох вірних обов’язку дозорців. — Тут лежить і Спарті, — додав він, спостерігши, що Марастелла впала навколішки перед могилою і заголосила. — Ти поплач тут. А я піду он туди, це поруч…
З небесної височіні місяць споглядав невелике кладовище на пагорку. Він один у ту чудову квітневу ніч бачив біля двох могил дві чорні тіні на жовтавому гравії доріжки.
Дон Лізі, схилившися над могилою своєї першої жінки, ридма ридав:
— Нунціє, Нунціє, чи ти чуєш мене?
© Український переклад. В. Д. Радчук, 1991.
Щасливці
(Монтелузькі чорноризці)
Справжня проща до оселі молодого священика Артуро Філомаріно.
Візити співчуття.
Всі сусіди позбиралися біля вікон та дверей і невідступно стежили за облупленими, потемнілими дверима з жалобною стрічкою. Двері ці — чи то прочинені, чи то причинені — нагадували зморшкувате обличчя діда, який, примруживши око, лукаво підморгує кожному, хто входить у дім після того, як господар востаннє покинув свою оселю ногами вперед.
Цікавість, з якою сусіди стежили за відвідувачами, наводила на думку, що мета цих візитів була зовсім інша, ніж могло здатися з першого погляду.
Кожного нового візитера зустрічали звідусіль вигуками подиву:
— Ого, цей теж?
— Хто, хто?
— Інженер Франчі!
— І він туди ж!
— Так, і він увійшов. Але як це розуміти? Масон? Так, синьйори, уявіть собі. А перед ним увійшов цей горбань, доктор Нішемі, безбожник, так, безбожник; а після нього — відповідальний республіканець, адвокат Рокко Туррізі, і з ним нотар Шіме. А он і кавалер Преато, а цей — комендаторе Тіно Ласпада, радник префектури; не обійшлось і без братів Морлезі, тих самих, що, тільки-но всядуться, бідолахи, як одразу всі четверо починають хропти, ніби їх обпоїли. Навіть барон Черрелла заявився, сам барон Черрелла! Словом, усі найповажніші персони Монтелузи: чиновники, купці, люди вільних професій…
Дон Артуро Філомаріно прибув напередодні ввечері з Рима, цей молодий священик, попавши в неласку до монсиньйора Партанни через грядку суниць, обіцяну черницям монастиря святої Анни, вирушив у столицю, аби поповнити свою освіту і здобути ступінь доктора філософії та філології. Терміновою телеграмою його викликали в Монтелузу до батька, що несподівано занедужав. Син приїхав запізно, тож не спізнав хоча б гіркої втіхи побачитися з ним востаннє!
Чотири заміжні сестри та зяті скоромовкою розповіли молодому чоловікові про несподівану батькову смерть і одразу ж заходилися неприязно, люто, з огидою дорікати дону Артуро за те, що його братія, монтелузькі священики, правили з умирущого двадцять тисяч лір, так, двадцять тисяч за обряд останнього причастя. Таж хіба добряга мало жертвував на благочесні справи і боговгодні заклади! Хіба не обличкував він мармуром два храми? Хіба не зводив вівтарі? Не дарував ікони і статуї святих? Не роздавав щедрою рукою гроші на всілякі релігійні свята? Зігнавши на ньому зло, вони пішли сердито сопучи й нарікаючи, що до смерті втомилися від нескінченних клопотів, що опосіли їх у ці жахливі дні; і дон Артуро лишився сам, наодинці (святий Боже!) з доморядницею, особою вельми… атож, вельми молоденькою, яку добряга батько незадовго до смерті виписав з Неаполя; вона вже так обвиклася, що з нудотною люб’язністю називала молодого священика «дон Артурі».
Коли дон Артуро бував чимось невдоволений, він зазвичай тихенько посвистував крізь стулені губи і при цьому проводив пучками пальців по бровах. І тепер, бідолаха, на кожне «дон Артурі!»…
Ото вже ці сестри! Змалку вони його незлюбили, ба навіть терпіти не могли — чи тому, що він був єдиним хлопцем у родині і найменшою дитиною, чи тому, що всі четверо, небоги, були потворні, одна поганіша за другу, а він — ставний красень з ореолом золотавих кучерів. Це здавалося їм ще несправедливішим від того, що він — хлопець і ще змалку сам збирався стати священиком. Дон Артуро наперед уявляв, які огидні сцени, скандали й чвари почнуться, коли дійде до розподілу спадщини. Зяті наполягли, щоб вогнетривку шафу та письмовий стіл у кабінеті їхнього тестя було запечатано, бо старий не лишив духівниці.