Чому, власне, вони дорікали йому за те, що святі отці справедливо розважили заправити з батька гроші, аби він міг померти добрим християнином? Адже, хоч як важко його синівському серцю, він мусить визнати, що його добряга батько багато років поспіль давав гроші під проценти і навіть не намагався при цьому триматися поміркованості, яка могла хоча б применшити гріх. Правда, тією самою рукою, якою брав, він і давав, і давав чимало. А втім, то були, власне, не його гроші. І чи не тому монтелузькі священики намірилися присилувати його до того останнього пожертвування. Він же, дон Артуро, присвятив себе Богові, аби ціною зречення благ земних спокутувати великий гріх, у якому батько його жив і помер. І нині молодого священика гризли сумніви: він не знав, що йому робити зі своєю часткою батьківського спадку, отож вирішив попитати ради й поради у котрогось із старших пастирів, приміром, у монсиньйора Ландоліни, який очолював виховний притулок при монастирі; то був його духівник, людина праведна, чия палка відданість справі милосердя була всім відома…
Треба сказати, що від цих візитів молодий священик почувався мов не в своїй тарілці.
На перший погляд, через суспільне становище відвідувачів, ці візити були незаслуженою для нього честю, але якщо взяти їхню потаємну мету, то за ними крилося жорстоке приниження.
Молодий священик боявся образити візитерів, дякуючи їм за високу честь; водночас він боявся, що коли їм зовсім не дякувати, то цим він тільки виявить власне приниження і видасться подвійно нечемним.
Крім того, він і гадки не мав, що, власне, хотіли повідомити йому ці пани, не знав, що їм відповідати і як триматися. Чи не зробить він хибного кроку? Чи не дасть мимоволі маху, сам того не усвідомлюючи?
Він звик завжди і в усьому коритися своїм наставникам. І тепер, не поспитавши їхньої поради, він почував себе геть загубленим серед цього натовпу.
Отож він і вирішив сидіти на старій канапі в темному закутку занедбаної, запорошеної кімнати, вдаючи, скільки зможе, ніби горе і втома так його підкосили, що несила й озватися до співчутливців.
Відвідувачі, зі свого боку, зітхаючи, потискували йому руку і, опустивши очі, мовчки займали місця вздовж стін: здавалося, всі вони поділяли з осиротілим сином його велике горе. І при цьому уникали дивитися один на одного, ніби кожен був невдоволений тим, що інші поприходили сюди і теж висловлювали молодому чоловікові своє співчуття.
Ніхто з них явно не збирався йти геть, і кожний сподівався, що раніше розійдуться інші і йому випаде нагода шепнути наодинці слівце донові Артуро.
Тому жоден не рушав з місця.
Кімната була вже повна, і новоприбулим ні на що було присісти; всі нудилися в мовчанні, заздрячи братам Морлезі, які одні лише не помічали, як тягнувся час, бо всі четверо, своїм звичаєм, одразу ж поринули в глибокий сон.
Врешті перший, сопучи, підвівся, а краще сказати скотився зі стільця барон Черрелла, маленький і круглий, як м’яч; дражливо порипуючи своїми лакованими чобітками, він задріботів просто до канапи, схилився до вуха дона Артуро і тихенько шепнув:
— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.
Хоч який був зажурений дон Артуро, він підхопився на ноги:
— До ваших послуг, бароне!
І він провів гостя через усю кімнату до передпокою. Невдовзі він повернувся і, важко дихаючи, знов опустився на канапу, але не минуло й двох хвилин, як іще хтось із присутніх устав, наблизився до нього і повторив:
— З вашого дозволу, отче Філомаріно, невеличке прохання.
Приклад ураз підхопили інші, і почалась повільна процесія. Один по одному що дві хвилини відвідувачі піднімалися і… Та після п’ятого чи шостого разу дон Артуро не став більше дожидатися, коли черговий прохач підійде аж до канапи в закутку кімнати; тільки-но він помічав, що хтось устає з місця, як сам одразу ж підходив до нього й послужливо проводив до передпокою.
Та не встигав він перемовитися з одним, як одразу ж підходило двоє чи троє інших, і це випробування загрожувало затягтися на цілий день.
На щастя, після третьої пополудні більше ніхто не з’явився. В кімнаті лишилися тільки четверо братів Морлезі, що сиділи рядком у тій самій позі, опустивши голови на груди. Вони спали вже близько п’яти годин.