Дон Артуро ледве тримався на ногах. Розпачливим жестом він показав молодій неаполітанці-доморядниці на заснулих.
— Підіть попоїжте, доне Артурі, — сказала вона. — З цими я сама упораюсь.
Коли брати Морлезі прокинулись, вони довго озиралися довкола, широко розплющивши почервонілі від сну очі й силкуючись збагнути, що відбувається; потім вони так само захотіли сказати слівце по секрету донові Артуро. Марно він запевняв їх, що в цьому нема потреби, що він уже знає, в чому справа, і зробить усе можливе, аби вволити їхнє прохання, як і прохання всіх інших. Брати Морлезі, виявляється, хотіли не тільки просити його, як інші, постаратися при поділі спадщини взяти їхні векселі собі, аби вони не потрапили до лап інших спадкоємців; вони, крім того, бажали довести до його відома, що їхній борг насправді складає не тисячу лір, як записано у векселі, а всього-на-всього п’ятсот.
— Як це? Чому? — простодушно спитав дон Артуро.
Всі четверо заходилися навперебій пояснювати, поправляючи один одного, і спільними зусиллями розтлумачувати в чім річ.
— Бо ваш шановний батечко, на жаль…
— Ні, на жаль… через… через зайву…
— Передбачливість!
— От-от… він сказав нам, що впише тисячу…
— І це підтверджується тим, що відсотки…
— Як випливає з прибутково-видаткової книги…
— Двадцять чотири відсотки, доне Артуро! Двадцять чотири! Двадцять чотири!
— Ми акуратно сплачували йому відсотки з п’ятисот лір, аж до п’ятнадцятого числа минулого місяця.
— З прибутково-видаткової книги випливає…
Молодому священикові здалося, що від їхніх слів жбухає пекельним полум’ям, він стулив губи і заходився тихенько посвистувати, проводячи пучками пальців безгрішної руки по бровах.
Він подякував за довіру, яку вони, так само як інші, виявили до нього, і вселив у їхні душі невиразну надію, що, як істинний служитель церкви, не вимагатиме з них повернення боргу.
Задовольнити всіх він, на жаль, не міг: спадкоємців було п’ятеро, і він міг розпорядитися на свій розсуд лише п’ятою частиною спадщини.
Скоро в містечку стало відомо, що дон Артуро Філомаріно, обговорюючи в адвокатській конторі з іншими спадкоємцями питання про незліченні векселі, не пристав на пропозицію своїх зятів доручити ліквідацію боргів спільній довіреній особі; гадалося, що особа ця, виявляючи людяність до боржників, надасть їм право відстрочки і поновлення векселів з виплатою скромних п’яти відсотків, тоді як небіжчик завжди лупив не менше двадцяти чотирьох відсотків. Ця обставина додала боржникам ще більше надії, що молодий священик, як і годиться істинному християнинові і достойному церковнослужителю, не тільки не правитиме відсотків з тих, чиї векселі, на щастя, потраплять до його рук, але, може, навіть цілком подарує і сам борг.
І знову потяглися люди до оселі дона Артуро. Всі благали, всі закликали ощасливити їх, раз у раз потикалися йому на очі, гірко зойкаючи і нарікаючи на свою недолю.
Дон Артуро не знав, як йому спекатися їх: від постійного посвистування в нього терпли губи; його взяли в таку облогу, що він не міг улучити ані хвилини, щоб піти до монсиньйора Ландоліни й попитати в нього поради; і молодому чоловікові здавалося, що часу мине безліку, поки він зможе вернутися до Рима, до своїх книжок. Дона Артуро цікавили тільки його заняття: він був, як мовиться, людина не від світу цього.
Нарешті важкий розподіл безлічі векселів завершено, і в руках молодого чоловіка опинилася ціла купа боргових зобов’язань; тоді, навіть не глянувши, ким вони видані, аби не жаліти тих боржників, які ошукалися в своїх надіях, навіть не підрахувавши, на яку суму були ці векселі, він рушив до монастирського притулку, готовий цілком і повністю підкоритися ухвалі монсиньйора Ландоліни.
Порада духівника стане для нього законом.
Будівля, виховного притулку височіла на пагорбі: це була велика, квадратна, похмура з вигляду споруда, ветха від часу й непогоди, але всередині світла й простора.
Тут зібрали нещасних сиріт і позашлюбних дітей з усієї провінції віком від шести до дев’ятнадцяти років, їх навчали грамоти та різного ремесла. Дисципліна в притулку була сувора, особливо за монсиньйора Ландоліну, і коли бідолашні вихованці щоранку й щовечора під звуки органа виспівували молитви в невеличкій монастирській церковці, в голосах їхніх бриніли сльози, і перехожим ті співи, що линули з похмурої будівлі високо над містом, здавалися лементом в’язнів.
Зовнішність монсиньйора Ландоліни нічим не виказувала в ньому сильного, владного, суворого і діяльного чоловіка.