То був довготелесий худючий священик, що здавався майже прозорим, можна було подумати, що яскраве світло в його кімнаті, яка сяяла білиною, не тільки знебарвило, а й висушило його: кощаві тремтячі руки старого були ніби з воску, а повіки світлих довгастих очей — тонші, ніж шкірка цибулі. Говорив він деренчливим одноманітним голосом, а на завжди стиснутих безбарвних губах, на яких постійно пінилася слина, грала лицемірна посмішка.
— О Артуро! — вигукнув він, побачивши хлопця. А коли той, плачучи, припав до його грудей, старий заговорив: — Так, так! Велике горе… Та все на краще, хлопчику мій! Що й казати, велике горе. Одначе подякуй за нього Господу! Ти знаєш, як я дивлюсь на дурнів, які бояться страждань. Горе врятує тебе, сину мій! А долею тобі судилося багато, багато страждати, згадуючи свого батька, цього нещасного грішника, який наробив стільки зла! Хай пам’ять про нього буде твоєю власяницею, сину мій. Скажи-но, а ця жінка й досі в твоєму домі?
— Вона завтра їде, монсиньйоре, — поквапно відповів дон Артуро, втираючи сльози. — Їй треба було зібратися в дорогу…
— Чудово, чудово, що швидше, то краще. Що ти хотів мені сказати, сину мій?
Дон Артуро видобув на світ Божий пачку векселів і заходився квапливо розповідати про свої суперечки з родичами, про візити й гіркі нарікання нещасних боржників. Та тільки-но погляд монсиньйора Ландоліни упав на векселі, він відсахнувся і судомно заворушив пальцями своїх тонких прозорих рук, ніби то були не боргові зобов’язання, а знаряддя сатани чи сороміцькі малюнки, і він боявся обпектися, навіть не доторкуючись до них, а тільки глянувши на ці гріховні папери. Звертаючись до Філомаріно, який тримав їх на колінах, він простогнав:
— Не тримай їх на рясі, сину мій, не тримай їх на рясі…
Дон Артуро хотів був покласти векселі поряд на стільця.
— Та ні ж, ні… Бога ради, куди ти кладеш їх! Кинь їх, сину мій, кинь їх…
— Але куди ж їх подіти? — злякано спитав дон Артуро, який сторопів і розгубився, тепер він теж з огидою позирав на векселі, тримаючи їх двома пальцями витягнутої руки, ніби вони викликáли в нього нездоланну огиду.
— На землю, на землю кинь, — заволав монсиньйор Ландоліна. — Невже ти не розумієш, коханий сину мій, що священик…
Весь почервонівши, дон Артуро шпурнув векселі на підлогу й пробурмотів:
— Я збирався, монсиньйоре, вернути їх цим нещасним злидарям…
— Нещасним? Ні, з якої речі? — раптом урвав його монсиньйор Ландоліна. — Хто тобі сказав, що вони нещасні?
— Але… — почав дон Артуро. — Вже сам той факт, монсиньйоре, що вони мусили вдатися до позички…
— Це все пороки, мій любий, пороки! — заволав монсиньйор Ландоліна. — Жінки, ненажерливість, жалюгідне шанолюбство, нездержливість… Які там нещасні? Грішники, любий мій, просто грішники. Хай-но я тобі все поясню. Адже ти юний, не знаєш життя. Не довіряй їм. Плакати — це вони вміють! Адже плакати легко… Не грішити — куди важче. Спершу грішать напропале, а тоді проливають сльози. Годі, годі! Я покажу тобі істинно нещасних, коханий сину мій, бо сам Господь напутив тебе звернутися до мене. Істинно нещасні всі ці сироти, довірені моїй опіці, бо вони — плоди гріха й ницості всіх цих людей, котрих ти вважаєш нещасними. Дай-но сюди свої папери, дай!
І, нагнувшись, він зробив рукою знак Філомаріно підібрати з підлоги купу векселів.
Дон Артуро розгублено дивився на нього. Як же так? Виходить, він має взяти їх до рук?
— Ти хочеш їх позбутися? Бери ж їх, бери! — поспішив підбадьорити його монсиньйор Ландоліна. — Бери їх просто руками, сміліше! Ми враз знімемо з них знак сатани і перетворимо на засіб милосердя. Ти можеш віднині сміливо доторкатись до них, бо тепер вони послужать на користь моїм бідним вихованцям! Ти даси їх мені, адже так? І ми змусимо заплатити по них, змусимо заплатити, мій любий, ти побачиш, як ми змусимо всіх цих твоїх нещасних заплатити по них!
Отак примовляючи, він сміявся, сміявся безгучним сміхом, випнувши бляклі губи й не перестаючи трясти головою.
Дон Артуро відчув, як від цього сміху дрож пробіг у нього по тілу, і тяжко зітхнув. Але бачачи, як рішуче його духівник заволодів векселями, ніби в інтересах милосердя, молодий священик не посмів нічого заперечити. І він мимоволі подумав про всіх цих нещасних, котрі вважали себе щасливцями, коли їхні векселі потрапили до його рук. Скільки вони благали його про це! Вони розчулили його розповідями про свою нужду. І він спробував урятувати їх принаймні від сплати відсотків.