— Ну, ні! З якої речі? — відразу заперечив монсиньйор Ландоліна. — Господу Богу все знадобиться, мій любий, для його милосердних діянь! Скажи-но краще, який відсоток правив твій батько? Мабуть, немалий! Щонайменше двадцять чотири відсотки, чи не так? Чудово: ми змусимо їх платити стільки ж. Всі вони заплатять по двадцять чотири відсотки…
— Але… бачите, монсиньйоре… сказати по щирості, адже… — лепетав дон Артуро, який почував себе, мов на жаринах, — інші спадкоємці постановили ліквідувати векселі з виплатою п’яти відсотків і…
— І чудово зробили! Так, чудово зробили! — швидко, з переконаністю в голосі озвався монсиньйор Ландоліна. — Вони вчинили прекрасно тому, що ці гроші призначені їм! Наші ж гроші призначені біднякам, мій хлопчику! Як бачиш, тут річ зовсім інша! Наші гроші не належать ні тобі, ні мені! Вони належать бідним. По-твоєму, правильно було б позбавити наших бідняків того, на що вони мають право претендувати, враховуючи відсотки, що їх брав твій батько? Хоча це й лихварські відсотки, але ж віднині вони послужать милосердю! Ні, ні! Твої боржники сплатять, вони сплатять усі двадцять чотири відсотки, ще як сплатять! Не тобі вони платитимуть і не мені! Це гроші бідняків, вони священні. Іди з миром, сину мій, і не муч себе сумнівами, вертайся до Рима до твоїх улюблених занять, а тут я сам упораюсь. Я з ними сам побалакаю, з цими боржниками. Адже то гроші бідняків, гроші бідняків… Хай благословить тебе Бог, сину мій! Хай благословить тебе Бог!
І монсиньйор Ландоліна, ревний поборник у справах милосердя, чим він заслужено славився, навіть слухати не захотів про те, що четверо бідолашних братів Морлезі, які підписали вексель на тисячу лір, насправді одержали тільки п’ятсот, і зажадав від них, як і від усіх інших боржників, виплати двадцяти чотирьох відсотків — навіть з отих п’ятисот лір, що їх вони і в очі не бачили.
А на довершення намагався переконати, бризкаючи слиною, що вони мають почуватися воістину щасливцями, бо роблять, хоч і проти волі, боговгодну справу, за яку Господь воздасть їм колись на тім світі…
Вони плакали.
— Ну, що ж! Горе спасе вас, діти мої!
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Віяло
Убогий і запорошений скверик посеред широкої площі був майже безлюдний у цей гарячий серпневий полудень. Навіть високі кам’яниці, які облямовували площу, здавалось, розімліли від нестерпної спеки.
Тута прийшла до скверика з дитиною на руках.
На лаві, в затінку, сидів худий дідок у мішкуватому сірому костюмі. Він прикрив голову носовичком, а зверху нап’яв жовту від часу панаму. Рукави його сорочки були охайно закасані: він читав газету. Поряд, відкинувшись на бильце лави і вронивши голову на руки, спав безробітний.
Вряди-годи дідок уривав читання і повертався до сусіди, чий брудний засмальцьований кашкет, здавалося, от-от упаде з голови. Очевидно, цей кашкет, який бозна-як іще тримався, все дужче дратував дідка, і він відчував нездоланне бажання насадити його сусідові на голову або зірвати й кинути на землю. Важко зітхнувши, він знову кинув погляд на сусідні лави, сподіваючись знайти ще одну, теж у затінку. Саме така лава була неподалік. Та на ній сиділа гладка, в лахмітті, баба, яка щоразу, як він зводив очі, гучно позіхала, роззявляючи беззубого рота.
Тута навшпиньки підійшла до заснулого робітника. Приклавши пальця до уст, вона обережно поправила йому кашкета.
Спершу дідок здивовано стежив за нею, потім сердито насупився.
— З вашого дозволу, синьйоре, — озвалася Тута до нього. При цьому вона з усмішкою вклонилась, ніби зробила послугу не сонному безробітному, а дідкові. — Подайте милостиню бідному маляткові.
— Ні, — люто відрубав дідок (хто знає, чому він, власне, лютився) і знову вкняпився в газету.
— Якось переб’ємося! — зітхнула Тута. — Господь Бог нас не забуде. — Вона сіла на другу лаву, коло обірваної баби, й одразу ж завела з нею розмову.
Туті ледь минуло двадцять. Була вона маленька, пишногруда, з напрочуд білою шкірою і з чорним блискучим волоссям, зачесаним на проділ і заплетеним ззаду в дві товсті коси. Очі її дивилися лукаво, майже зухвало. Коли-не-коли вона покушувала губи, і її маленький кирпатенький носик тривожно трепетав. Тута розповіла бабі про свої болі. Чоловік…
З самого початку баба зміряла її поглядом з ніг до голови, мовляв, хочеш розрадити душу розмовою, будь ласка, але пошити мене в дурні — зась.
— Законний чоловік?
— В церкві вінчались.
— Ага, в церкві?!
— А що, цього мало? Все одно чоловік.