— Ні, дочко, нічого путнього з цього не вийде.
— Авжеж, не вийде.
Гай-гай, баба мала рацію: нічого путнього у них не вийшло. Недавно Тутин чоловік надумав спекатись її і ось змусив поїхати до Рима: хай, мовляв, пошукає там місце годувальниці. Тута їхати не хотіла: хто її візьме в мамки, якщо синочкові минуло майже сім місяців? Два тижні вона прожила в одного маклера. Платити за житло і за харчування було нічим, і маклерша набралася нахабства запропонувати їй…
— Розумієш? Мені!
Від обурення в неї пропало молоко. І тепер вона не може прогодувати груддю навіть свого бідолашного малюка. Маклерша забрала в неї сережки і клуночок з речами, що їх вона привезла з села. Відтоді вона опинилась на вулиці.
— Свята правда — на вулиці!
Вернутися до села вона не могла, та й не хотіла, чоловік усе одно прогнав би її. Як тепер бути, адже дитя їй світ зав'язало. Її і служницею ніде не візьмуть.
Баба слухала Туту недовірливо. Надто вже спокійно та розповідала про свої злигодні і все примовляла: «Свята правда». Та ще й усміхалася.
— Звідки ти родом? — спитала баба.
— З Коре. — Вона задумано дивилася кудись у далечінь, наче бачила там своє рідне селище.
Потім труснула головою, подивилася на малого й сказала:
— Куди мені його подіти? Кинути тут просто на землю? Мою солодку ягідку!
Вона пригорнула малого й почала міцно, міцно цілувати.
Баба озвалася:
— Сама, либонь, згрішила? Чого ж тепер побиваєшся?
— Я згрішила? — повернулася до неї молода мати. — Ну, згрішила, за це мене й покарав Господь. А ось голубенятко моє за що карається? Чим воно завинило? Ні, не все Господь робить правильно. А коли так, чого ж тоді з нас, нерозумних, питати? Якось переб’ємося.
— Ну й життя! — зітхнула баба, насилу підвівшись із лави.
— Горе, та й годі! — кивнувши головою, додала інша баба, яка проходила мимо, налягаючи усім своїм опасистим тілом на костур. Обірвана баба пошпорталась у своїх лахах і дістала маленький, перев’язаний ремінцем капшучок. Тоді вийняла з нього кусень хліба.
— На, бери, хоч?
— Ще б пак! Хай оддячить тобі Господь, — квапливо відповіла Тута. — Нарешті хоч хлібця пожую. Повіриш, з ранку рісочки в роті не було.
Вона розламала хліб навпіл: більшу пайку лишила собі, меншу всунула дитині в рожеві пальчики, які ніяк не хотіли розтулятися.
— Хлібчик це, Ніно, хлібчик! Смачненький! М’якенький! Хлібчик, хлібчик!
Баба поплентала доріжкою, важко тягнучи ноги, разом із нею рушила й та, друга, з кийком.
У скверику пожвавішало. Сторож заходився поливати квіти. Але навіть плюскотливі цівки води, здавалося, не могли пробудити їх від глибокого сну. Від квітів віяло незмірним смутком. Журний вигляд мали й рідкі моріжки, геть всіяні яєчною шкаралупою, паперовими клаптями, скоринками; миршаві, обкладені зеленим дерном деревця були поприв’язувані до обламаних паколів.
Тута задумливо милувалася невисоким круглим водограєм посеред скверика. Застояна вода в ньому позеленіла і затяглася плівкою бруду. Лише коли хтось із тих, хто сидів довколо водограю, кидав туди скоринку, плівка брудної води на мить розходилася колами.
Сонце вже сідало і майже всі лави були тепер у затінку. На одну з них сіла синьйора в білій сукні. На вигляд їй було років тридцять. Лице рябе від ластовиння, волосся скуйовджене, руде з мідним відлиском.
Синьйора вдавала, що просто задихається від спеки, і намагалася відігнати від себе неслухняного хлопця в матросці, з личком жовтим, як віск. При цьому вона не забувала дивитися на всі боки, мружачи свої короткозорі очі й, мабуть, виглядаючи когось. Потім знову підштовхнула хлопчика, щоб він пошукав собі, з ким гратися. Та хлопець не відходив від матері: він пильно стежив за тим, як Тута їсть хліб.
Тута теж з цікавістю позирала на синьйору, потім раптом озвалася до неї:
— Дозвольте запитати, синьйоро, чи вам не потрібна праля або служниця на півдня? Ні? Шкода!
Потім, побачивши, що хлопчик не зводить з неї очей і не зважає на умовляння матері, Тута покликала його:
— Хочеш подивитися на маленького? Ходи сюди, любий, ходи.
Мати різко підштовхнула хлоп’я, і воно неохоче підійшло до Тути. Постояло трохи, дивлячись на малюка зляканими, як у побитого кота, очима, нараз вирвало в нього з рученят шматок хліба. Немовля голосно заплакало.
Ай-яй! Бідний мій Ніно! Ти, хлопчику, в нього весь хлібець забрав! Бачиш, як він плаче? Він голодний… Відламай йому хоч шматочок.
Тута хотіла покликати хлопчикову матір, але синьйори вже не було на лаві, вона гомоніла неподалік з гладким бороданем у зсунутому на потилицю білому брилі.