Заклавши руки за спину і зачаровано всміхаючись, він неуважно слухав схвильовану співрозмовницю. Тим часом мале не переставало рюмсати.
— Коли так, — мовила Тута, — я сама відламаю в тебе маленький шматочок.
Тоді заревів і синьйорин синок. Прибігла злякана матуся, і Тута чемно пояснила їй, що сталося. Впертий хлопчик обіруч притискав до грудей шмат хліба і ніяк не хотів його віддавати. Не допомогли й умовляння матері.
— Тобі захотілося цього хліба, еге ж? І ти його з’їси, Нінні? — спитала рудоволоса синьйора. — Він нічого, розумієте, нічого не їсть. Я просто в розпачі. Добре, коли це не чергова примха. Не відбирайте в нього хліба, прошу вас.
— Що ж, будь ласка, — зітхнувши, погодилась Тута. — Бери його, хлопче, собі, їж на здоров’я.
Проте хлопчак підбіг до басейну і жбурнув хліб у воду.
— Це ти для рибок, Нінні? — засміявшись, крикнула Тута. — А моє бідне дитятко так і залишиться голодне. У мене нема ні молока, ні дому — нічогісінько нема. Свята правда, синьйоро, нічогісінько.
Синьйора квапилася до свого знайомого, який чекав її в глибині скверика. Вона дістала з торбинки два сольді і простягла їх Туті.
— Хай благословить вас Господь, — сказала їй Тута навздогін. — Не треба плакати, моя крихітко, я куплю тобі пряника. На бабиному хлібі ми з тобою забагатіли. Не плач, Ніно. Адже тепер ми багаті.
Немовля заспокоїлося.
Міцно затиснувши монети в руці, Тута зацікавлено розглядала людей, які потроху заповнювали скверик, дітлахів, годувальниць, няньок, солдатів.
Маленькі дівчатка стрибали через скакалку, хлопчаки грали в квача, малюки, яких мамки несли на руках, на ходу мирно перемовляючись, аж заходились од плачу, няньки крутили з солдатами, довкола сновигали торговці бобами й різними ласощами. Скверик став схожий на розбурханий вулик.
Очі в Тути раптом загорілись, на губах блукала дивна усмішка.
Ніхто не хоче вірити, що вона не знає, як бути, куди тепер іти… Тута і сама вірила цьому на превелику силу. Але так воно було насправді. Вона прийшла до скверика відпочити трохи в затінку і просиділа так уже близько години. Можна пробути тут до вечора, ну а потім? Де на ніч голову прихилити, та ще не одній, а з малям? І де перебути весь наступний день? А потім що? В селі у неї теж нема ні рідних, ні близьких, а цей чоловік і знати її не бажає; та й як туди тепер дістатися? Отже, нема ради? Тута згадала про стару відьму, яка забрала в неї сережки й клуночок з речами. Вернутися до неї? На саму думку про це кров кинулась їй у голову. Вона подивилася на заснуле дитятко.
— Е, Ніно, в річку, виходить, удвох? Ось так…
Тута підняла дитину, ніби готуючись кинути її в річку. Потім настане і її черга. Але ж ні, ні! Вона підвела голову і всміхнулась, потім глянула на перехожих.
Сонце вже сіло, та задушлива спека все ще трималася. Тута розстебнула комір сукні й одгорнула його, заголивши трохи білі як сніг груди.
— Жарко?
— Ще й як!
Біля неї стояв низенький дідок у капелюсі, з якого стирчало два паперових віяла. У руці він тримав ще два яскраві розгорнуті віяла, а на лікті висів плетений кошичок, ущерть наповнений віялами найрозмаїтіших барв: червоними, голубими, жовтими…
— Всього два сольді.
— Іди геть, — здвигнула плечима Тута. — З чого вони? Адже з паперу?
— А тобі з шовку подавай!
— А якби й так! — насмішкувато посміхаючись, відповіла Тута, потім розтулила долоню, в якій лежали дві монетки.
— Це все, що в мене є. Віддаси віяло за одне сольді?
Дідок обурено затряс головою.
— Два сольді. Менше не можу.
— Е, тримай. Давай швидше віяло. Просто вмираю від спеки. Малий спить. Якось переб’ємося. Господь поможе.
Вона віддала дідкові два сольді, взяла віяло, ще нижче відгорнула комір сукні й заходилася шалено обмахуватись.
Вітер обвівав її майже оголені груди, вона усміхалась, сміливо дивлячись на солдатів, які проходили мимо, і в очах її грали бісики.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
В самісіньке серце
Дізнавшись, що вранці студенти-медики прийдуть до лікарні знову, Раффаелла Озімо попросила старшу сестру повести її до конференц-залу, де проводилися навчання з діагностики.
Сестра сердито покосилася на неї.
— Перед студентами хочеш похизуватися?
— Авжеж, візьміть мене, будь ласка.
— А ти знаєш, що схожа на ящірку?
— Знаю. Мені байдуже. Візьміть мене.
— Ні, ви бачили таку безсоромницю? А ти хоч знаєш, що там з тобою робитимуть?