— Те саме, що і з Нанніною, — відказала Раффаелла. — Хіба ні?
Нанніна, її сусідка по палаті, вже виписалась з лікарні. Перед тим вона була в конференц-залі, а повернувшись до палати, показала своє розмальоване, як географічна карта, тіло: легені, серце, печінка, селезінка — все обведено дермографічним олівцем.
— Тобі так кортить туди піти? — спитала старша сестра. — Ну що ж, хай буде по-твоєму. Тільки май на увазі — ті знаки ще довго потім не відмиваються, навіть з милом.
Раффаелла Озімо знизала плечима і сказала, всміхаючись:
— Ви мене відведіть туди, а про інше не турбуйтеся.
Личко її ледь порожевіло. Але яка вона ще худюща: самі очі та пишні коси! Очі, щоправда, чорні й прегарні, знову сяяли колишнім вогнем. А худорба її тендітного, немов у дівчинки, тільця була непомітна під згортками ковдри.
Для старшої сестри, як і для всіх доглядальниць, Раффаелла Озімо була давньою знайомою.
У лікарні вона лежала вже двічі. Вперше через… Ох, ці необачні дівчата! Спочатку легко даються на підмову, а мучитись має бідолашне невинне малятко, яке неодмінно потрапить до притулку.
Хоча, ніде правди діти, і Раффаелла дорого заплатила за свою помилку. Через два місяці після пологів її, ледь живу, знову привезли до лікарні: бідолашна проковтнула три таблетки сулеми. Цілий місяць її лікували від недокрів’я. Завдяки ін’єкціям залізистих препаратів, вона оклигала, і її вже збиралися виписати.
В палаті любили й жаліли Раффаеллу, завжди таку сором’язливу й добру, з журною посмішкою на обличчі. Навіть горе її не зробило ні злою, ні плаксивою.
Коли її вперше привезли до лікарні, вона, посміхаючись, сказала, що тепер їй лишається тільки вмерти. Але ж так багато дівчат, подібно до Раффаелли, стають жертвою своєї легковажності, отож слова її нікого не стурбували. Адже всі зведені й покинуті дівчата погрожують накласти на себе руки: чи ж варто вірити їхнім словам!
Одначе Раффаелла Озіма як сказала, так і зробила.
І марно добрі черниці намагалися тоді укріпити її в вірі. Дівчина поводилася так само, як і нині: уважно слухала, усміхаючись, погоджувалася з ними, але відчувала, що й після всіх напучувань серце її не відпускає туга.
В цьому житті її ніщо більше не тримало. Вона розуміла, що гірко ошукалася і виною всьому був не юнак, якому вона віддалася і який однаково не міг би стати її чоловіком, а власна її недосвідченість, жагучість і довірливість.
Але примиритися з цим вона не могла.
Тоді як іншим історія її здавалася звичайнісінькою, дівчині від цього було не легше. Вона стільки натерпілася! Спершу по-зрадницькому вбили батька, потім як вітром розвіялись усі її надії і мрії. Тепер вона була бідна швачка, зведена й покинута, як тисячі інших, а колись… Правда, інші теж казали: колись… — і самих себе дурили, бо в нещасних, битих життям людей несамохіть виникає потреба брехати.
Проте вона не брехала.
Батько ладний був зробити для неї все, і Раффаелла вивчилася б на вчительку, якби під час парламентських виборів він не загинув у Калабрії від руки найманого вбивці. Ім’я вбивці так і лишилося невідомим, але всі знали, що вбили Раффаеллиного батька не з помсти, а з наказу політичних ворогів барона Барні, чиїм відданим і завзятим секретарем він був.
Барні знав, що в Раффаелли ще раніше померла мати, і, коли його обрали депутатом парламенту, хизуючись перед виборцями своєю добротою, дав дівчині притулок у себе.
Так Раффаелла опинилась у Римі. Становище її в домі Барні було непевним: з нею поводилися як з членом сім’ї, але насправді вона була вихователькою молодших баронових дітей, а також чимось на зразок баронесиної компаньйонки. Грошей їй, звісно, не платили.
Вона працювала, а Барні пишався своєю добротою.
Але тоді їй було однаково. Вона працювала не за страх, а за совість, намагаючись заслужити батьківську прихильність свого благодійника. В душі Раффаелла сподівалася, що її некорисливість і жертва, принесена її батьком, пом’якшать серце Барні. Старший баронів син Ріккардо обіцяв Раффаеллі, що скаже батькові про свої почуття до неї і той не стане наперекір їхньому щастю. Сам Ріккардо не сумнівався, що батько залюбки вволить його бажання. Але йому всього-на-всього дев’ятнадцять років, він ще студент. Він просто не насмілився признатися у всьому батькам. Краще почекати кілька років.
І от, чекаючи… Але скільки можна чекати? Постійно разом, в одному домі, запевнення в коханні, присягання, обіцянки одружитися…
Словом, кохання засліпило Раффаеллу.
А коли гріх неможливо стало ховати, її вигнали з дому. Атож, її просто викинули геть без жалю, незважаючи навіть на її стан. Барон Барні написав у Калабрію її старій тітці, щоб та негайно забрала Раффаеллу. Причому він пообіцяв допомагати їм грішми. Одначе тітка вблагала барона трохи зачекати — може, він дасть Раффаеллі змогу хоча б народити в Римі. Адже там, у маленькому калабрійському селищі, це викличе неабиякий поговір. Барні поступився, але за умови, що син нічого не знатиме: йому скажуть, ніби вони обидві вже поїхали. Одначе після пологів Раффаелла відмовилась вернутися до Калабрії. Не тямлячись од люті, барон пригрозив позбавити її допомоги. І потім, як Раффаелла спробувала вкоротити собі віку, він справді перестав їй допомагати. Ріккардо поїхав до Флоренції. Раффаелла, яку чудом пощастило врятувати, пішла ученицею до кравчині — тепер їй треба було утримувати себе і тітку. Минув рік, Ріккардо повернувся до Рима, але вона навіть не пробувала знову з ним зустрітися. Після невдалого самогубства дівчина твердо вирішила поволі заморити себе. Її тітка, втративши терпець, вернулася до Калабрії. Місяць тому, прийшовши на роботу, Раффаелла зомліла. Її відвезли до лікарні й почали лікувати від недокрів’я.