І ось учора, коли Раффаелла Озімо лежала в ліжку, повз неї пройшов гурт студентів-медиків, що слухали курс лекцій з діагностики. Серед них, уперше за ці два роки, вона побачила Ріккардо. Поряд нього йшла гарна білява дівчина. З вигляду вона скидалася на іноземку і, мабуть, теж була студенткою. А як вона на нього дивилася! Так, чуття підказувало Раффаеллі: ця дівчина закохана в Ріккардо. А як ніжно вона всміхалася, зазираючи йому в очі.
Раффаелла не відривала від них погляду, поки вони не вийшли з палати. Вона напівлежала, спираючись на лікоть, очі її були широко розплющені. Нанніна, її сусідка по палаті, зайшлася сміхом.
— Що ти там побачила цікавого?
— Нічого.
Раффаелла з якоюсь сумною усмішкою квапливо лягла. Серце в неї так і тьохкало, ніби хотіло вискочити з грудей.
Потім прийшла старша сестра й звеліла Нанніні одягтися: професор хотів продемонструвати її студентам на лекції.
— А що вони зі мною робитимуть? — запитала Нанніна.
— З’їдять! Що вони можуть з тобою такого зробити? — відповіла їй старша сестра. — Цього разу обрали тебе, потім дійде черга і до інших. Тим більше що завтра ти виписуєшся.
Спершу Раффаелла потерпала на саму думку, що можуть обрати і її. Ох, як вона з’явиться перед ними, така худа й негарна? Адже змарніла жінка ні в кого не викликає ні співчуття, ні жалю.
Звичайно, приятелі Ріккардо, побачивши її, таку жалюгідну, почнуть сміятися з нього.
«Як! Невже ти міг зв’язатися з цією ящіркою?»
Так їй не вдасться помститися Ріккардо. А втім, вона й не збирається йому мстити.
Через півгодини повернулася Нанніна. Коли вона пояснила подрузі, що з нею робили, і показала їй своє розмальоване тіло, Раффаелла раптом щось надумала. Тепер вона аж тремтіла, нетерпеливо чекаючи приходу студентів.
Нарешті годині о десятій вони з’явилися. Прийшов і Ріккардо, як і тоді, разом з білявою студенткою-іноземкою. Вони закохано всміхалися одне одному.
— Можна вдягатися? — спитала Раффаелла у старшої сестри. Вся зашарівшись, вона миттю підхопилася й сіла на ліжку, тільки-но ті двоє пройшли до залу.
— Бач, яка швидка! Лягай! — звеліла старша сестра. — Почекай, поки професор покличе.
Але Раффаелла — ніби й недочула — поволі почала вдягатися.
Коли старша сестра прийшла по неї, вона була вже готова.
Здригаючись усім своїм худеньким тільцем, бліда як смерть, з розпущеними косами, ввійшла вона до залу. Очі її гарячково блищали, вона намагалася всміхнутись.
Ріккардо Барні розмовляв з юною студенткою і спершу не помітив Раффаелли. Загубившись серед людей, вона шукала його очима і навіть не почула, коли головний лікар сказав їй:
— Сюди, сюди, дочко!
Барні обернувся на голос професора і побачив Раффаеллу, яка з розпашілим личком пильно дивилася на нього. Він геть розгубився, поблід як полотно. В очах йому потемніло.
— Ну ж бо! — гукнув професор. — Ходіть сюди!
Студенти зареготали. Почувши їхній сміх, Раффаелла розгубилася ще дужче. Вона побачила, як Ріккардо відступив до вікна, обвела зал зляканим поглядом, нервово посміхнулася і спитала:
— Що мені треба робити?
— Сюди, сюди, лягайте ось тут! — звелів їй професор, який стояв біля демонстраційного столу, вкритого чимось схожим на ватяну ковдру.
— Зараз, зараз, синьйоре! — квапливо відповіла Раффаелла, але ніяк не могла залізти на стіл; вона знов посміхнулася й сказала: — Ніяк не можу…