А як вона ридала, як ридала! І яка це радість була для нього: бачити ці сльози каяття й кохання!
Весілля вони відсвяткували по-справжньому лише тоді. І в цьому єднанні душі і тіла здійснилася ще одна його найпалкіша мрія.
Невдовзі у Лорі вже не лишилося сумнівів щодо стану дружини: коли Сільвія народила йому дочку, він побачив, на яку самопожертву здатна заради дитини ця жінка. А що вже вона піклувалася про нього! Лише тепер він збагнув, чому вона раніше так поводилася. Збагнув і пояснив собі: Сільвія хотіла стати матір’ю. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього, не чула таємного поклику природи. Звідси і її вибрики, тому вона й нудила світом. Авжеж, вона хотіла стати матір’ю.
Лише одне затьмарило сімейне щастя: падіння міністерства Марко Верони. Позначилося це і на кар’єрі Мартіно Лорі, його особистого секретаря.
Він обурювався ще більше, ніж сам Верона: надто вже розперезалася опозиція, згуртувавшись для повалення (без будь-яких на те причин) кабінету міністрів. А сам Верона заявив, що політика йому обридла. Краще він знову візьметься за наукові дослідження. Принаймні користі буде більше.
І справді, на нових виборах депутат, незважаючи на настійливі прохання виборців, не висував своєї кандидатури. Він весь поринув у дуже важливу наукову роботу, що її не встиг завершити професор Бернардо Ашенсі. Якщо його донька, синьйора Лорі, не відмовиться передати йому цю розвідку, він доведе її до кінця.
Сільвія почувала себе на сьомому небі.
Між її чоловіком і Вероною за рік спільної служби в міністерстві встановилися дружні взаємини. Та хоча Верона ніколи не чванився і не підкреслював різниці в становищі, Лорі бентежився і тримався нижче трави. Навіть тепер, коли Верона звертався до нього на ти і вимагав того ж від нього, Лорі завжди бачив у своєму другові начальника. Верона цього не любив і глузував з нього. Лорі віджартовувався незлобиво. Проте в душі потерпав: він помітив, що друг день у день похмурніє все більше. Цей лихий гумор він пояснював відставкою Верони, тим, що він лишився осторонь від битв парламентських. Мартіно Лорі не раз говорив про це з дружиною, він радив їй використати свій вплив і переконати Верону знову вернутися до політичного життя.
— Де там, послухає він мене! — заперечувала Сільвія. — Та й потім, він сказав ні, ти ж знаєш, раз сказав, значить — край. А мені здається, Вероні байдуже. Подивись, як завзято і самовіддано він працює тепер…
Мартіно Лорі знизував плечима.
— Не хочеш, не треба!
А втім, йому здавалося, що Верона знов стає веселий, як раніше, коли грається з їхньою маленькою Джінеттою. Донька росла просто на очах, і все гарнішала, і жвавішала.
Лорі зворушувало до сліз ніжне піклування Марко Верони про його дівчинку. Друг не раз казав:
— Хай Лорі пильнує, колись він украде в нього доню. Атож, він не жартує. А Джінетту довго прохати не доведеться: вона покине і татка, і маму, еге ж? Так, так, навіть маму, і піде з ним…
Джінетта, ах бридке дівчисько, притакувала — піде. Ще б пак, Верона за кожної нагоди дарував їй іграшки. Та ще й які! Лорі і його дружина щоразу аж торопіли. Іноді, не витримавши, Сільвія давала Вероні зрозуміти, що такі подарунки її ображають. Може, вона була надто гордою? Де там! А подарунки справді були надто дорогі, та й підносив їх Верона дуже часто. Але Верона, мліючи від того, як раділа Джінетта кожній цяцьці, тільки сердито знизував плечима на всі їхні нарікання й докори, а іноді досить грубо просив їх замовкнути: дитині ж радість.
Зрештою Сільвія сказала, що їй набридли витівки Верони. Щоб вигородити друга, чоловік переконував її, що Верона тяжко переживає вимушений кінець своєї політичної кар’єри, але Сільвія заперечувала: це не привід зривати на них свій лихий гумор.
Лорі хотілося відповісти дружині: мовляв, хоч Верона і нетактовний, але його відвідини — така радість для їхньої доньки. Проте, не бажаючи порушити спокій, що запанував між ними від дня примирення, вирішив промовчати.
В перші роки їхнього шлюбу він виявив у Сільвії стільки вад. Нині ж, навпаки, бачив самі чесноти. Її розум, твердість, енергія, не спрямовані проти нього, захоплювали Лорі й підбадьорювали. Він зажив тепер повнокровним, справжнім життям — адже поруч була дружина, віддана родинному вогнищу й доньці.
Лорі вельми дорожив дружбою Верони, і йому бувало прикро, що дружину все дужче дратує ця надмірна прихильність Верони до їхньої доньки. А з другого боку, якщо таке надмірне піклування про Джінетту може порушити мир і згоду в домі, то краще вже… Але як пояснити все це Вероні, якщо він не хоче навіть помічати тієї холодності, з якою його зустрічає нині Сільвія?