А от переміни в ставленні друга Мартіно Лорі ніяк не міг пояснити собі.
Хіба тепер, коли Лорі лишився в домі сам-один і на догоду зятеві навіть пішов у відставку, Верона не мав би виявляти до нього більше тепла й турботи?
На маркізову віллу Верона ходить побачитися з Джінеттою що день Божий, а до нього, його друга, після весілля дочки не навідався ні разу, навіть знічев’я. Може, йому набридло бачити його, скорботного й похнюпленого? Верона теж уже чоловік не молодий і, мабуть, воліє розважатися в товаристві Джінетти, яку він ощасливив.
Авжеж, так воно і є. Але чому ж тоді, коли Лорі приходить побачити доньку і застає там приятеля за щирою розмовою з Джінеттою і зятем, Верона зустрічає його так холодно, не приховуючи досади? Можливо, це враження холодності створює простора вітальня, вся у свічадах, пишно вмебльована? Та де там! Верона не просто відцурався друга. Змінилось і його ставлення. Він подає йому руку недбало, не дивлячись, і відразу ж вертається до розмови з Гуальді, ніби нічого не сталося.
Ще трохи, і його не запросять сісти. Лише Джінетта зрідка кидала йому кілька порожніх слів. Видно було, що говорить вона їх з чемності, для годиться: хай бачить, що бодай хтось ним цікавиться.
Спантеличений і ображений, Мартіно Лорі йшов геть, і серце його стискала неймовірна туга.
Невже зять не повинен бодай трохи вділяти йому уваги і шани? Виходить, тільки Вероні випадає вся шана, бо він багатий і знаменитий? Якщо так, якщо вони всі троє збираються зустрічати його як непроханого гостя, він більше туди не піде. Ні, ні, не ступить і ногою! Побачимо, як тоді вони себе почуватимуть, ці троє синьйорів.
Збігло два дні, збігло чотири, п’ять, минув цілий тиждень, одначе ні Верона, ні зять, ні Джінетта так і не з’явилися. Ніхто, навіть служник, не прийшов дізнатися, що з ним, чи не слабує він…
Лорі поглядом розгублено блукав по кімнаті, він потирав тремтячими пальцями чоло, ніби намагаючись струснути з себе це дивне заціпеніння. Він не знав, що й гадати, знов і знов розгублено перебирав у пам’яті події минулих літ…
Нараз, без будь-якого видимого зв’язку, з далекого минулого наринув спогад. Перед очима постала виразна картина того, що сталося тієї найсумнішої і найстрашнішої в його житті ночі. Чотири свічки горіли в кімнаті покійної, і Марко Верона, припавши лицем до ліжка, на якому лежало тіло Сільвії, плакав…
Несподівано ці чотири свічки немов гойднулись і спалахнули, освітивши своїм мертвотним блиском усе його життя від того дня, коли Сільвія вперше прийшла до нього з Марко Вероною.
Ноги йому підкосились, і відразу кімната ніби попливла кудись. Він весь згорбився, затулив обличчя руками.
— Невже? Невже?
Сливе вжахнувшись своїх думок, Лорі подивився на жінчин портрет. Потім у погляді його, втупленому з німим запитанням у портрет, майнула лють. Зціпивши кулаки, з обличчям, спотвореним ненавистю, зневагою і жахом, він просичав:
— Ти! Ти!
Вона дурила його більш за усіх, тому, либонь, її запізніле каяття було щире. Так, Сільвія розкаялася, а от Верона — ні. Той приходив сюди, до його хати, хазяїном і… звичайно ж, підозрював, напевне, підозрював, що йому, Лорі, відомо все, але волів вдавати, ніби це його не обходить…
Від цієї жахливої думки Лорі відчув, як хребет йому ніби розламався надвоє, а нігті несамохіть вп’ялися в долоні. Він скочив на ноги, але заточився — так його замлоїло. Гнів і біль разом вилилися невтримним, судомним риданням.
Помалу Лорі заспокоївся, у душі зяяла якась дивна пустка, і він зовсім підупав на силі.
Знадобилося понад двадцять літ, щоб він усе зрозумів. Він би так ні про що і не здогадався, якби та трійця своєю холодністю і зневажливою байдужістю не зняла полуду з його очей. їхнє ставлення було промовистіше за всі слова.
Що ж тепер вдієш? Що йому лишається робити по стількох роках невідання? Тепер, коли давно вже всі кінці в воду поховано: тихо, без розголосу… як заведено у порядних людей, котрі вміють спритно вискочити з будь-якої халепи. Чи ж йому не натякнули, що він уже відіграв усі свої ролі? Спершу він грав роль чоловіка, потім — батька. Годі, пора і честь знати. Тепер він їм більше не потрібен, трійця і без нього порозумілася…
Можливо, найменше за всіх брехала і прикидалася та, яка покаялася одразу ж після своєї непоправної помилки, але вона нежива…
Того вечора Мартіно Лорі за давньою звичкою подався на кладовище. Напівдорозі він раптом зупинився, похмуро й розгублено питаючи себе: йти йому далі чи вернутись назад? Він подумав про квіти на могилі — стільки років їх плекав! Скоро й він спочине… На цьому кладовищі. Тут, поряд неї? Ні, ні, тепер уже ні! І все-таки, як ридала ця жінка, повернувшись додому, якою турботою оточила його… Авжеж, авжеж, вона розкаялася… Її, лише її, він і може, либонь, простити.