Тут Пароні, весь червоний, розлючено відсунув аркуш паперу і відкинувся назад, протестуючи:
— Ну, це вже…
— «…що істинний дурень — це я», — рішуче повторив незворушний Лука Фаціо. — Тобі легше буде зберегти свою гідність, любий, якщо дивитимешся на цей папір, а не на зброю. Написав? Тепер підпишись.
Він узяв папір, уважно прочитав його і сказав:
— Чудово. Завтра це знайдуть на мені.
Він склав папір учетверо і сховав до кишені.
— Хай тебе втішить думка, Леопольдо, що я оце маю зробити щось куди тяжче, ніж те, що зараз зробив ти. На добраніч.
© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.
Три думки горбатої
До дев’яти років усе було гаразд: вродилася здоровенька, добре росла.
А коли їй минуло дев’ять, доля немовби простягла із мороку величезну незриму правицю і поклала її на голову дівчинки, прирікши: «До цих пір!», і Клементіна враз перестала рости і скарлючилася. Так і лишилася — трохи більше метра заввишки.
Лікарі відразу, вони ж бо вчені, дійшли висновку, що далі вона не ростиме. Анемія, дистрофія, рахіт…
Розумаки! Та спробуйте ж переконати ноги і тулуб Клементіни, що відтепер їм не рости! Ноги і тулуб, тільки-но народившись, потяглися в ріст і росли наперекір усьому. Не маючи змоги зростати догори під страшенним гнітом тої ручиськи, що давила їх до землі, вони вперто росли вбоки: ноги — кривими, тулуб — горбом ззаду і спереду. Аби тільки рости…
А втім, хіба не так ростуть деякі деревця, вузлуваті та покривлені. Точнісінько так. З однією, правда, різницею: деревце не має очей, щоб бачити себе, серця, щоб відчувати, розуму, щоб думати, а нещасна горбата — має; з кривого деревця, як відомо, прямі не глузують, на нього не позирають скоса, щоб часом не наврочило, пташки від нього не летять геть; а на бідолашну горбату люди поглядають з-під лоба, від неї тікає навіть малеча; і, нарешті, деревце не потребує кохання, бо у травні воно заквітує саме по собі, за законами природи, хоч і криве, та восени принесе плоди; а нещасна горбата…
Та що там казати, не поталанило їй, і нічим тому горю тепер не зарадиш. Коли пишеш листа і він тобі не до вподоби, то можна розірвати його та переписати спочатку. А життя? Життя не перепишеш наново, не розірвеш, як аркуш паперу.
Та й потім — Господь не велить.
Іноді, коли бачиш таке, то і в Бога вірити не хочеться. Однак Клементіна вірила. Тому й вірила, що бачила себе такою. Бо де знайти краще пояснення тому страшному лихові, од якого вона, безгрішна та безневинна, мала страждати усе своє життя? А воно ж у людини одне, і триватиме наче злий жарт, насмішка, і так довіку, а не одну мить: витерпів — і кінець! А потім зробишся рівненькою та стрункою, гнучкою та високою і забудеш про всі свої муки… Та куди там! Назавжди така…
А що ж Господь? Господь, ясна річ, сам забажав, щоб було так, у нього своя потаємна мета. Треба було вдавати, Господи прости, що віриш цьому, інакше Клементіна поринула б у розпач. А віра, навпаки, давала їй змогу вважати своє тяжке горе за благо, за найвище, неземне благо, дароване їй. На тім світі, звісно. На небі. Якою гарненькою янголицею стане Клементіна на небі!
І ось, ідучи вулицею, вона вже посміхається до людей, які дивляться на неї. Вона ніби хоче їм сказати: «Не смійтеся з мене! Не треба! Ви ж бачите, я сама сміюся перша. Така вже стала, не я сама себе створила; така була воля Божа, а тому не журіться, бо й я не журюся; я знаю напевне, коли така була воля Божа, то він мені опісля за все і воздасть!»
Зрештою, ніг з-під спідниці майже не видно.
Один Господь знає, як важко Клементіні ходити такими ногами. А вона ще й посміхається.
Її муки стають ще нестерпнішими, коли вона намагається ходити не розгойдуючись, щоб не дуже кидатися в очі людям. Пройти непоміченою вона все одно не змогла б. Вона ж горбата. І все-таки, коли вона йде отак, досить прудко, скромна із себе, та ще й посміхається…