І що ж, сотні разів цього віслюка безжально шмагали, сікли, репіжили — так собі, для потіхи, аби подивитися, чи розгарячиться він хоч трішки, чи бодай сторожко підніме сторч понурені вуха, чи дригне ногою, видаючи непевний замір відхвицнутися. Де там! Він був завжди вірний своїй вдачі і зносив несправедливі й немилосердні штурхани й шпигання тихомирно, навіть не зітхнувши, так ніби то були легкі непомітні доторки, а точніше, так ніби він до того звик терпіти постійні товченики, що втратив до них всяке відчуття.
Тому-то його дивний бунт міг означати лише одне — що він зненацька схитнувся з розуму.
Тим більше що учора йому перепало від начальника цілком по заслузі. Уже вранці Беллука виглядав якось незвично, по-новому. І що вже справжнісінька чудасія — приголомшлива, як що?.. як обвал у горах! — він спізнився на роботу на півгодини з гаком.
Здавалося, що з очей йому раптом спали шори і він вмить побачив широкий навколишній світ, що перед ним відкрилося, розгорнулося пишне видовище життя, що вуха йому враз порозтулялися і він уперше почув голоси і звуки, до яких раніше був глухий.
Він з’явився на службу ошелешений і водночас замріяно-веселий. І цілий день нічого не робив.
А ввечері начальник, зайшовши до його кімнати, переглянув реєстри, ділові папери й здивувався:
— Як же так? Чим ти займався цілісінький день?
Беллука глянув на нього з усміхом, майже нахабно, і розвів руками.
— Що це значить? — гримнув тоді начальник, підійшов, узяв його за плече й трусонув. — Послухай, Беллуко, що це значить?!
— А нічого! — відповів той, кривлячи ту саму зухвало-глупувату посмішку. — Маю честь доповісти, ваша ясновельможність, це поїзд.
— Поїзд?
— Еже ж. Він свистів.
— Що за дурниці ти верзеш? Який поїзд?
— Сьогоднішній. Нічний. Він, ваша ясновельможність, свиснув. Я чув, як він свистів.
— Поїзд?
— А-атож. І якби ви знали, де я побував! У Сибіру… чи то… у лісах Конго. Одна мить — і вже там, ваша ясновельможність.
Чиновники, що позбігалися до кімнати на крик роз’ярілого начальника, зачувши таке, аж покотилися з реготу.
Тоді під’юджений, ображений сміхом начальник, що в той вечір, певне, був не в гуморі, аж закипів від люті і напустився на покірливу жертву своїх незліченних злих жартів.
Та цього разу ягня всіх налякало й приголомшило: зчинило бунт, галас і перейшло в наступ зі своєю бриднею про поїзд, що свистів, і про те, що тепер, коли він, Беллука, почув той посвист, він нізащо в світі не попустить такої наруги над собою.
Його схопили, зв’язали й відправили до божевільні.
Він і там співав своєї про той поїзд. Наслідував його свистіння. Таке тужливе, жалібне, ніби з мороку ночі. Й тут-таки додавав:
— Поїзд рушає, рушає. Не знаєте, панове, куди?
Він дивився на всіх несвоїми очима. Ці очі, завжди понурені й похмурі, тепер сміялися й променіли, як у дитинчати чи того, хто спізнав найвищого щастя. І він плів казна-що. Нечувані, запаморочливі фрази розцвітали на його вустах — поетичні, химерні, фантастичні. Вони тим більш збивали з пантелику, що куди там було збагнути, звідки вони взялися у чоловіка, який досі знав тільки цифри, реєстри й каталоги, а до навколишнього життя був сліпий і глухий. Не чоловік то був — суща рахівниця! А тепер він патякав про лазурові чола засніжених гір, що здійнялися в небо, про слизьких китоподібних велетів у глибинах моря, з хвостами, як коми. Небувала, знаєте, уява!
Той, хто розказував мені про цей випадок, нітився від розчарування, бачачи, що анітрохи мене не здивував.
Дійсно, я сприйняв новину мовчки.
І мовчання це було вщерть сповнене суму. Я похитав головою і гірко сказав:
— Беллука, панове, не з’їхав з глузду. Запевняю вас, він при своєму розумі. З ним щось скоїлося, це так, але нічого ненормального з ним не сталося. Для всіх його дивацтва — повна несподіванка, бо ніхто добре не знає, як досі жив цей чоловік. А я знаю і певен, що розберуся в усьому, дайте тільки з ним побачитися й поговорити.
Дорогою до лікарні, куди поклали небораку, мені не йшла з голови учорашня пригода.
На людину, яка живе так, як досі жив Беллука, тобто життям нестерпним, може справити враження неабиякої сили найпростіша річ, звичайнісінька подія, якась непередбачена дріб’язкова перешкода, навіть камінчик на стежці, і ніхто нічого тут не добере, достоту не зрозумівши, що життя цієї людини — нестерпне. Той, хто бачить тільки хвіст, не помічаючи самої потвори, може злякатися хвоста не менше. А треба повернути хвостові тулуб — і тоді він уже не лякає: він просто хвіст, такий, який і повинен бути у потвори.