Звичайнісінький собі хвіст, та й годі.
Я ніколи не бачив, щоби хтось вікував свій вік так, як Беллука.
Я був його сусідою, і не тільки я, але й усі інші мешканці будинку дивом дивувалися, як це він може терпіти таку долю.
З ним жило троє сліпих: його жінка, теща й сестра тещі. Дві останні, ветхі-преветхі, посліпли від катаракти, а жінка не бачила білого світу за муром повік, що не розмикалися зроду.
Усі троє вимагали догляду. Верещали з ранку до вечора, бо нікому було їм догоджати. Дві овдовілі доньки, що знайшли в домі притулок після смерті чоловіків, одна з чотирма, друга з трьома дітлахами, не мали ні часу, ні бажання ходити коло них, лише зрідка вони надавали якусь допомогу — та й то одній тільки матері.
Як міг Беллука прогодувати стільки ротів на мізерну платню рахівника? Він брав ще й роботу додому, на вечір, недосипав, переписуючи папери. Переписував під дикий лемент п'ятьох жінок і сімох малюків, який не вщухав доти, доки всі вони не повкладаються й не позасинають на тих трьох ліжках, що були в хаті.
Ліжка були широкі, двоспальні, та їх було тільки троє на тринадцятеро душ.
Чвари, побиті миски й горшки, шалені гонитви з колотнечею, перекинуті меблі, рюмсання, зойк і гвалт. Хтось із дітей поночі тікав і ховався поміж сліпих бабунь, що спали окремо і щовечора гиркалися, бо жодна з трьох не хотіла спати посередині й баламутилася, коли надходила її черга.
Нарешті наставала тиша, а Беллука все працював і працював, аж до глибокої ночі, аж поки перо йому випадало з обважнілої руки й самі собою злипалися очі.
Тоді він падав, часто прямо в одежі, на рипучу канапку і в ту ж мить засинав мертвим сном, а вдосвіта ледве вставав, знеможений до нестями. І так день у день — до повного очманіння.
Так от, панове, з Беллукою сталася пригода, якої слід було чекати.
Коли я прийшов до нього в лікарню, він сам розповів мені про ту пригоду з усіма подробицями. Він був, правда, ще трохи збуджений, але якраз від усвідомлення того, що сталося. Сміявся з лікарів, доглядальниць і колег по службі, що ті прийняли його за навіженого.
— Нехай! — казав він. — Нехай!
Беллука, бачте, багато років тому забув, — авжеж, саме забув, — що світ існує.
Охоплений постійною скрухою від свого нещасного животіння, поглинутий безпросвітно, без продиху конторськими рахунками, мов та шкапа з зав’язаними очима, що ходить по колу біля поливального колодязя чи млина, він давним-давно забув, геть забув, який він, цей світ.
Два дні тому Беллука впав, украй виснажений, на свою канапку, але проти звичаю від перевтоми не зміг одразу заснути. І зненацька серед глибокої нічної тиші почув далекий посвист поїзда.
Наче грім ударив і йому вперше за багато років відіткнули вуха.
Цей посвист підхопив його й поніс геть від нелюдських злиднів і страждань, немов відкрилася могила й він ожив, і злинув в осяйний і безмежний простір, вдихаючи його на повні груди, аж задихаючися від свободи.
Він мимоволі ухопився за благеньку ковдру й полинув думками за поїздом, що рушав у ніч.
Там, далеко від цього остогидлого дому, від бідувань, був світ, справжній і прекрасний світ без кінця і краю, і туди вирушав поїзд… Флоренція, Болонья, Турін, Венеція… Скільки міст, у яких він побував замолоду і які, звісно, цієї ночі світилися вогнями. Авжеж, він знав, яке чудове життя там нуртує. Життя, яким і він колись жив. Воно тривало, не затихало увесь цей час, поки він тут, як шкапа, наосліп крутив млина. Життя, про яке вже й думати перестав. Світ звузився для нього, замкнувся в межах домашніх злигоднів, нестерпної конторської тісняви й нудоти… А тепер ось він бурхливим потоком знов увірвався в душу. Мить, коли Беллука прозрів, тут, у цій своїй в’язниці, блискавкою освітила йому обрії, розчахнула перед ним увесь світ, і збуджена уява понесла його над знайомими й незвіданими містами, широкими рівнинами, гірськими пасмами, густими дібровами, морськими глибинами. Та осяйна мить бриніла, розпросторювалася, проймала до живого. Поки він, Беллука, жив своїм нестерпним життям, мільйони й мільйони людей по всій землі жили інакше, кожен по-своєму. В ту саму хвилину, коли він тут мучився, на світі були самотні засніжені гори, що здіймали в нічне небо свої лазурові чола. Так-так, він їх бачив, бачив, бачив саме такими… І були ще океани, пущі…
І ось тепер, коли увесь світ ринув йому в душу, у нього з’явилася хоч якась розрадонька! Авжеж, він міг будь-якої хвилі відірватися від рутини, аби хоч в уяві вхопити ковток повітря з великого світу.