За вечерею мати й син майже не розмовляли. Вона розпитувала його про школу, про те, як минув день, часто картала за те, що він живе не як усі хлопці його віку, радила розважитись, гуляти вдень на свіжому повітрі, бути жвавішим, більше скидатися на чоловіка. Вчитися треба, це ясно, але ж треба й відпочивати! Їй тяжко бачити його завжди такого блідого, виснаженого, похнюпленого. Він відповідав їй коротко: «так» або «ні», холодно згоджувався і нетерпляче чекав кінця вечері, аби якомога скоріше лягти спати, бо звик вставати рано.
Він виростав самотою, і радитися з матір’ю не звик. Він бачив і відчував, які вони з нею різні — мати така жвава, розкута й енергійна. Він, мабуть, вдався у батька. І порожнеча, що виникла по смерті батька, стояла між ним і матір’ю, і все гостріше відчувалася з роками. Навіть коли мати була поруч, вона завжди здавалася йому далекою.
Тепер це відчуття посилилося й викликало в ньому дивну бентежність, а надто коли (правда, досить-таки запізно, але ж, усім відомо, Чезаріно мав убогу фантазію!), коли він почув розмову двох шкільних товаришів, і в нього розвіялися дитячі ілюзії. Перед ним несподівано постали деякі огидні таємниці життя, про які він раніше не мав і гадки. І тоді мати стала для нього ще більш далекою. Останніми днями, що їх він провів удома, Чезаріно помітив: попри всю переобтяженість щоденними справами, мати все ще була вродлива, квітуча і завжди дбала про свою вроду: щоранку вона довго й любовно розчісувала коси, вдягалася елегантно, з аристократичною простотою, і йому неприємні були навіть пахощі її парфумів, яких він доти майже не помічав.
Аби звільнитися від цього химерного почуття до матері, він одразу ж згодився вступити до коледжу. Чи помітила вона це? І що спонукало її до такого рішення?
Тепер Чезаріно розмірковував про все. Змалку він завжди був дбайливим і слухняним хлопчиком, без принуки виконував усе, що йому загадували, правда, він був трохи слабкий, тендітний, але цілком здоровий. Він боровся з собою, намагаючись позбутися думок, що сіяли в ньому сором і каяття, особливо тепер, коли він дізнався, що мати захворіла. Ось уже кілька місяців вона по неділях не відвідує його в коледжі. Під час двох-трьох останніх відвідин їй нездужалося, мати й справді видалась йому тоді не такою квітучою, як раніше, він навіть помітив деяку, незвичайну для неї, неохайність у зачісці, і його почало ще дужче гризти сумління за ті недобрі думки про надмірну ретельність, з якою вона раніше дбала про свою зовнішність.
З коротеньких записок, які мати коли-не-коли посилала, щоб спитати, чи не треба йому чого, Чезаріно знав: лікар приписав їй відпочинок, бо вона надто перевтомлювалась, заборонив їй виходити, хоч і запевняв, ніби нічого серйозного нема, і якщо вона точно виконуватиме всі його приписи, то, безсумнівно, видужає. Проте її хвороба тривала, і стривожений Чезаріно не міг дочекатися кінця навчального року.
Звісно, в такому стані він ніяк не міг до кінця второпати дійсних причин поразки Наполеона Бонапарта при Ватерлоо, вигаданих учителем історії, хоч і старався як міг.
Коли того дня Чезаріно повернувся в коледж, його викликали до директора. Він чекав суворої догани за низьку успішність протягом року, але натомість директор говорив з ним дуже приязно й навіть чомусь здавався збентеженим.
— Любий Брею, — мовив він, поклавши йому руку на плече, що вельми здивувало хлопця, — ви знаєте, ваша мама…
— Їй погіршало? — одразу вигукнув Чезаріно, звівши на директора злякані очі, і картуз випав йому з рук.
— Мабуть, так, мій хлопчику. Вам слід негайно йти додому.
Чезаріно дивився на директора, і в його благальному погляді було запитання, яке не зважувалися вимовити вуста.
— Я сам добре не знаю, — відповів директор, зрозумівши це німе запитання. — Тут по вас приходила літня жінка, ваша служниця. Хлопчику мій, хай би що сталося, тримайтесь! Ідіть. З вами піде служитель.
Коли Чезаріно вийшов з кабінету директора, в голові йому гуло. Він не знав, що робити, якою дорогою бігти додому. Де служитель? Де картуз? Де він лишив свій картуз?
Вийшовши услід, директор подав йому картуз і звелів служителю, як знадобиться, не відходити від хлопця весь день.
Чезаріно побіг додому на вулицю Фінанце. За кілька кроків він побачив, що парадні двері напіввідчинені, і ноги йому підкосилися.